Авторизація
Імя користувача :
Пароль :
Відновити пароль!
Поліція затримала підозрюваного у вбивстві чоловіка у Житомирі
Поліція затримала підозрюваного у вбивстві чоловіка у Житомирі

У дворі однієї з багатоповерхівок...

  • Поліція затримала підозрюваного у вбивстві чоловіка у Житомирі
    Поліція затримала підозрюваного у вбивстві чоловіка у Житомирі

    У дворі однієї з багатоповерхівок...

  • Сьогодні святкує день народження відомий овручанин Віталій Юшкевич
    Сьогодні святкує день народження відомий овручанин Віталій Юшкевич

    Віталія Юшкевича добре знають, люблять...

  • Чоловік, в якого стріляли на Польовій у Житомирі, помер у лікарні
    Чоловік, в якого стріляли на Польовій у Житомирі, помер у лікарні

    43-річний житомирянин, замах на вбивство...

  • У Житомирі прямо зараз транслюється російська телепрограма «Взгляд Панченко»
    У Житомирі прямо зараз транслюється російська телепрограма «Взгляд Панченко»

    У Житомирі прямо зараз транслюється...

Новини
Майдан – територія свободи

Майдан – територія свободи

21-02-2017
Як і більшість людей, я брав участь в протестах на Майдані з 1 грудня 2013 року, після того, як «Беркут» розігнав студентів, які вимагали підписати Асоціацію з ЄС у Вільнюсі.

Одразу скажу, що до євроінтеграції я був повністю байдужий і тоді, і зараз. В моїх очах те перше студмістечко на Майдані було зібранням дуже наївних хлопчаків і дівчат, що з якогось дива вирішили, ніби вступ в ЄС - це квиток у рай. Як показав час, ніхто (в тому числі і Європа) не здатен допомогти нам, якщо ми не здатні допомогти собі самі. Вже тоді було ясно, що крики про Європу з боку влади, це якась гра Януковича та його оточення. Для вступу в ЄС цим негідникам і бандитам треба було б провести реформи, які мали обмежити їхню владу і тотальний контроль над економікою, судами, міліцією, прокуратурою та ін. На таке вони б ніколи не пішли.

В 2013 році я був членом ВО «Свобода», і не в останню чергу на моє рішення приєднатися до цієї партії вплинуло те, що вона прямо відкидала курс на євроінтеграцію та проголошувала необхідність в першу чергу розраховувати на власні сили.

Отож зрозуміло, що зрив підписання угоди з ЄС залишив мене абсолютно байдужим, як зрештою і більшість українців. Проте все змінилося після розгону студентів. Дивлячись на кадри жорстокої зачистки, я зрозумів, що настала переломна мить. Якщо залишити цей злочин без відповіді, то нас чекає доля Росії, Білорусії чи Таджикистану. Вже 1 грудня стало ясно, що такої ж думки були тисячі людей по всій Україні. Ще раз підкреслю, я став учасником Революції Гідності не через зрив євроінтеграції, а через жорстокий, нахабний і цинічний розгін людей, які мали повне право висловити свою думку.

На Хрещатик за різними оцінками з’їхалося від 200 000 до 500 000 людей. Пам’ятаю ці безкінечні колони, це суцільне людське море, розгублені і водночас налякані обличчя міліціонерів, що начебто мали підтримувати порядок, а насправді здатні були тільки з острахом спостерігати за цим виявом безмежної сили народу, що так несподівано проявила себе. Я приїхав на Майдан в компанії побратимів-«свободівців» з Житомирської області. Всюди панувало мало не святкове піднесення. Люди бачили свою силу і це додавало їм впевненості і віри в успіх. Після маршу по Хрещатику на Майдані почалися виступи лідерів опозиції. Проте тоді ми з друзями були ще надто молоді для такої нудної справи і тому вирішили подивитися, що робиться на Банковій, з якої вже лунали якісь крики і скандування. Там справді вже був чималий натовп, але здебільшого абсолютно пасивний. В самому хвості люди ходили, щось обговорювали, над чимось сміялись, а от попереду події якраз почали розгортатись. Під самою Адміністрацією Президента стояли загородження, за якими знаходились кілька шеренг спецпризначенців (тоді ми ще не знали, що це солдати внутрішніх військ). Прямо перед ними з десяток хлопців жбурляли фаєри і каміння. Тоді вони ще були розсіяні по всій лінії, солдати стояли спокійно і на провокації ніяк не реагували. Ми з хлопцями й самі проштовхались до загородження, аби глянути зблизька, що там відбувається, але усе там було настільки мляво, що ми швидко втратили інтерес і відійшли вбік. Здається, пройшло небагато часу, як ми почули вибухи. Це були шумові гранати. Майже одразу пішов сльозогінний газ. До того моменту ні я, ні мої друзі не стикалися з такими «іграшками», і судячи з реакції натовпу, ми такі були не одні. Почалася реальна паніка. Ніхто не розумів, що відбувається. Я мав можливість на собі перевірити ефективність спецзасобів, що використовували спецпризначенці. Шумові гранати дезорієнтують, а сльозогінний газ змушує задихатися. Все це разом робить безпорадним перед міліцією. Тим часом в натовпі почалася тиснява. Нас з хлопцями почали відтісняти в різні боки. Зрештою нам таки вдалося вийти на більш-менш вільне місце. Майже одразу нам зателефонувало керівництво і наказало покинути Банкову, оскільки з’ясувалось, що все це - чиясь провокація.

Решту дня ми намагались відійти від дії сльозогінного газу, як виявилось згодом, тільки для того, щоб увечері надихатись його знову, під час наших спроб знести пам’ятник Леніну. Вся справа виглядала повною імпровізацією. Коли ми прийшли на місце, виявилось, що ні нормальної мотузки, ні нормальної драбини у нас немає. Згодом підійшов загін київської міліції. Ми вишикувались у кілька шеренг напроти них. Та вони не стали атакувати. Було видно, що їм лячно. Ми стояли, не знаючи, що робити. Керівництва у нас не було, відповідно ніхто не знав, як діяти далі. Раптом за спинами у нас залунали вибухи - це загін «Беркуту» швидко наближався до нас, кидаючи гранати та пускаючи сльозогінний газ. Опинившись між молотом і ковадлом, ми кинулись в різні боки і почали закидати «спеців» усім, що траплялося під руку. Ми навіть добули невідомо звідки взятий піддон і запустили його в натовп міліціонерів. Врешті-решт і тут все затихло. Леніна взяли під охорону «беркути». Ми ж почали обходити Майдан. КМДА вже було взято і тут хазяйнували майданівці. Всюди розгортали намети. Тоді ми думали, що наша перемога не за горами, і вони простоять не більше кількох днів.

Майдан перетворився на справжню територію свободи. Міні-держава посеред столиці. Була своя охорона, забезпечення, медичний догляд. Люди приносили їжу, медикаменти, одяг, гроші, дрова - кожен відчував свою причетність до великої справи. Наше життя на Майдані стало сповненим чудернацької рутини, коли в перервах між господарськими справами ти йшов блокувати суди, прокуратуру, Адміністрацію Президента чи Верховну Раду. Але було ясно, що так не може тривати вічно. Влада оговталась. Почалися викрадення і арешти активістів, «Беркут» почав ще більше нахабніти, приймались диктаторські закони, і все це - на фоні очевидної безпорадності опозиційних лідерів. Все це і призвело до подій на вулиці Грушевського і перших вбивств.

Зміна настроїв на Майдані намітилася давно, але саме після вбивства Сергія Нігояна та Михайла Жизневського на перший план вийшла ненависть проти режиму. Більше не було майже карнавального легкодумства, безпідставного оптимізму і майже дитячої наївної віри в те, що от влада схаменеться і послухає нас. Гасло Слава Нації – Смерть ворогам перестало бути лозунгом. Тепер це була обіцянка. Обіцянка, що саме так усе і буде.

Почалося будівництво барикад. Люди добували каски, мотоциклетні шоломи, щитки, респіратори - словом все, що могло хоч якось захистити. Я теж добув шолом, але штука це була вкрай незручна, тож довелося її покинути. Тим часом, влада все ж наважилася на силовий варіант і дала відмашку своїм псам знести наметове містечко. «Беркут» сильно недооцінив нас і очевидно розраховував на легку прогулянку . Та тут найшла коса на камінь. В зіткненнях з 18 по 20 лютого 2014 року проти силовиків стали вже не ті люди, які в перші дні Майдану ставили за мету мирно домогтися свого, які намагалися уникнути провокацій. Що одразу кидалося в очі - так це повна відсутність паніки в самий розпал протистоянь. Не було жодних закликів здаватися, тікати чи сховатися. Кожен робив свою справу. Розбирали бруківку, готували коктейлі Молотова, кріпили барикади і звісно палили шини. Ні до, ні після я не бачив такої самоорганізації. В якийсь момент лінія оборони вирівнялась прямо по лінії Будинку профспілок. Між нами і «беркутами» була суцільна вогняна завіса, до самої сцени залишалось десятка півтора метрів. Звідти постійно щось горланили, але я не надто слухав. Почалася пожежа в Будинку профспілок. Прямо перед нами палали намети. В одному з них щось вибухнуло, і він буквально розлетівся на дрібні скалки. Було багато поранених і вбитих. Медики працювали, як прокляті. Опозиційна трійка кудись пропала, тож боротися стало значно легше. Діставалось нам і від тітушок. Взагалі було таке враження, наче ця нечисть от-от полізе ще й з під землі. Ніч з 18 на 19 лютого завершилася перемогою. Це змусило владу змінити тактику - майданівців почали вбивати добре навчені снайпери. Стало зрозуміло, що «регіонали» у відчаї. В цей час опозиційні лідери почали знову домовлятися з Януковичем. Але Майдану це вже було не цікаво, про що він прямо заявив словами Володимира Парасюка. Винні мали відповісти за всі ці вбивства, каліцтва, поранення і те, що цього досі не сталося доводить, що наша справа ще не завершена.

Янукович утік. До влади прийшла опозиція. Іронія долі полягає в тому, що зараз саме майданівців звинувачують в їхньому проникненні у владу. Чомусь забувають, що через Майдан пройшло заледве піввідсотка українців і в ході протистоянь їхні симпатії до опозиційного керівництва різко пішли на спад. Я добре пам’ятаю, якими словами там зустрічали Порошенка, Яценюка, Кличка, Тягнибока, Тимошенко. Їхні порожні промови викликали тільки роздратування у людей, які бажали дій. Усіх цих ділків до влади, як і раніше, привели мільйони слухняних, підкуплених, заляканих людей. Майдан тільки дав можливість людям вільно проголосувати, не допустив перетворення самих виборів у фікцію, як це намагалася зробити Партія регіонів.

Що стосується мене, то після Майдану я позбувся багатьох ілюзій. Вийшов з партії ВО «Свобода», керівництво якої поставило партійні і особисті інтереси вище інтересів народу. Тепер перебуваю в лавах Народного Руху України і разом з однодумцями продовжую боротьбу проти олігархату. Ми обов’язково доведемо до кінця те, що почали на Майдані Незалежності.

Ігор Лагнюк, координатор Житомирського обласного Молодіжного крила Народного Руху України

Майдан – територія свободи


На головну сторінку

«    Березень 2024    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Новини