Не так давно пішла із життя донька Сталіна - Світлана Аллілуєва. Якби Йосиф Віссаріонович знав, як склалася її доля, у труні сто разів перевернувся б. Або, за словами самої Світлани, пристрелив би... Колись “великодушний” вождь прорік сакраментальну фразу: “Діти за батьків не відповідають”. Але за життя тирана відповідали за батьків і діти, і онуки, близькі і далекі родичі... Гноїли по тюрмах, розстрілювали. Світлана усе життя несла тягар моральної відповідальності за батька-тирана. Є чимало свідчень того, що вона, як і її мама Надія Аллілуєва, яка покінчила життя самогубством, не могли змиритися із тотальним полюванням на “ворогів народу” і в міру сил намагалися порятувати без вини винних... Тиран, очевидно, відчував задоволення від того, що він міг когось стратити і когось помилувати... Часом це накладалося на політичну ситуацію, прагнення Сталіна позбутися своїх соратників, які забагато знали і на яких він прагнув списати свої гріхи. Це підтверджує історія, яку розповіла мені 88-річна Лідія Гіренко. Було це у містечку Коростишеві Житомирської області, неподалік Києва. Переносимося разом з Лідією Борисівною у страшний 1937 рік.
-Мої батьки, - почала розповідь Лідія Борисівна, - педагоги і викладали у Коростишівському педучилищі. Батько був обдарованим музикантом, вів заняття у кількох хорових колективах. Біда у наш дім прийшла восени 1937 року. Перед тим кількох викладачів забрали без будь-яких пояснень. Тоді достатньо було одного чи кількох доносів – від сусідів, колег по роботі. За доноси платили гроші... Хтось написав і на батька, і його заарештували серед ночі... Дивно, але у той час думала про те, що мене, доньку “ворога народу”, не приймуть до комсомолу...
- Може, у висловлюваннях батька було щось антирадянське, антисталінське?
- Навіть близько такого не було. Його хорові колективи співали пісні про Сталіна, виконували патріотичні твори... Спочатку батька тримали у Коростишеві, потім перевезли до Житомирського НКВС для винесення вироку. Інформації жодної. Мама писала у всі інстанції, писала Сталіну. А їй казали: “Не пишіть, Ксеніє Георгіївно, марна справа, до Сталіна ці листи не доходять...”. Мені тоді було 13 років. І я, нічого не кажучи мамі, вирішила написати про батька листа до Світлани Сталіної.
- Через “Пионерскую правду”?
- Ні. Тоді всі знали, що біля Кремлівської стіни була спеціальна скринька, куди кожен міг кинути свого листа. Так влада демонструвала зв’язок з народом. Я на конверті написала: “Москва, Кремль. Світлані Сталіній, піонерський лист”. Тоді якраз до Москви їхала старша дівчина Алла (її батька, священика, теж забрали). Вона вкинула мого листа...
Минуло кілька місяців. Ні слуху ні духу... Одного дня стою я на ґанку із двоюрідною сестрою. Кажу: Настю, дивися, стоїть біля будинку якийсь старець і плаче... Підбігаю, а це батько у робі арештантській! Я бігом за мамою... Відмили, нагодували... Батьки довго про щось пошепки говорили. Студенти у педучилище занесли батька на руках...
- Коли ви дізналися про мотиви і обставини арешту?
- Через кілька років. Батьки боялися за нас. У Житомирській тюрмі засідала горезвісна “трійка”. Вимагали зізнання, що він німецький шпигун або український націоналіст. Батько до них: “Який же я націоналіст?! Я - Шишкін, Борис Олексійович, росіянин...”. Очевидно, у доносі було зазначено, що хор виконує забагато українських пісень. Батько розповідав, що його били по п’ятах, примушували присідати по сто разів. Він худенький, щупленький, хворобливий. У якийсь момент відчув, що йому кінець настає. Каже, давайте ваші папери, все підпишу. Його похвалили і пообіцяли дати не десять років, а лише вісім... Заслали у Комі АРСР, на лісоповал.
- Це була в’язниця для політичних?
- Не знаю, але батько сидів в одному бараку з кримінальниками. І тут до нього мала прийти погибель. Батько ніяк не міг виконати норми на тому лісоповалі, і йому не давали пайки, яка належала тим, хто виконував норми виробітку, лише якусь баланду... Але одного разу батько змайстрував з березової кори сопілку і заграв на ній. Зеки були здивовані. Запитали, на чому ще вміє грати? Батько відповів: на всьому... Десь дістали стару гармошку, і почалися концерти на замовлення, переважно блатний репертуар. За це зеки підгодовували батька. А потім стало запрошувати і табірне начальство. Батько вижив завдяки музиці... Одного дня його попередили, щоб прибув до начальства з речами. Коли казали “з речами”, це, як правило, означало розстріл. Батько побачив на столі начальника якийсь документ з написом “Звільнити негайно”...
- Ви думаєте, що спрацював ваш лист до Світлани Сталіної?
- Впевнена. Згодом дізналася, що вона частенько підходила до свого батька з такими листами - від шкільних подруг, від знайомих. Сталін сварився з нею за це, але час від часу виконував її прохання... Перед появою батька до нашого містечка приїздила група енкаведистів з Житомира чи навіть з Києва. Вони ходили по людях, які знали батька, і розпитували про нього. Люди ризикували, але ніхто не сказав про батька жодного кривого слова. А ще, думаю, мій лист потрапив, як кажуть, “у струю”. 1937 року Сталін вирішив позбутися таких одіозних поплічників-тиранів, як Єжов, Ягода. Їх розстріляли як ворогів народу, нібито за надмірні репресії. Заодно почистили НКВС.
- А пізніше батько нарікав на Сталіна?
- При мені таких розмов не було. Але знаю, що чимало людей думали, що Сталін не знав про репресії, що це справа рук його оточення...
- Знаю, ваш батько після цього всього пішов на фронт добровольцем...
- Так, і мама, і брат...
- Воювали “За Родину, заСталина”?
- За Батьківщину, за рідну землю, за своїх дітей!
- Коли 1953 року помер Сталін, ви плакали?
- Були сльози на очах. Може, це був не стільки жаль за вождем, скільки страх перед невідомістю. Хто прийде? Що буде з країною, з кожним із нас?

Джерело статті: "Високий замок"