Авторизація
Імя користувача :
Пароль :
Відновити пароль!
Поліція затримала підозрюваного у вбивстві чоловіка у Житомирі
Поліція затримала підозрюваного у вбивстві чоловіка у Житомирі

У дворі однієї з багатоповерхівок...

  • Поліція затримала підозрюваного у вбивстві чоловіка у Житомирі
    Поліція затримала підозрюваного у вбивстві чоловіка у Житомирі

    У дворі однієї з багатоповерхівок...

  • Сьогодні святкує день народження відомий овручанин Віталій Юшкевич
    Сьогодні святкує день народження відомий овручанин Віталій Юшкевич

    Віталія Юшкевича добре знають, люблять...

  • Чоловік, в якого стріляли на Польовій у Житомирі, помер у лікарні
    Чоловік, в якого стріляли на Польовій у Житомирі, помер у лікарні

    43-річний житомирянин, замах на вбивство...

  • У Житомирі прямо зараз транслюється російська телепрограма «Взгляд Панченко»
    У Житомирі прямо зараз транслюється російська телепрограма «Взгляд Панченко»

    У Житомирі прямо зараз транслюється...

Новини
ВАЛЕРІЙ ІВАНОВСЬКИЙ: журналістика – професія небезпечна

ВАЛЕРІЙ ІВАНОВСЬКИЙ: журналістика – професія небезпечна

20-08-2012
Ім’я Валерія Івановського в журналістських кругах Житомира зазвучало двадцять років тому. Звільнившись з Радянської Армії, де він пройшов шлях від солдата до капітана, військового авіаційного штурмана, і де десять років торував шлях у журналістику позаштатним кореспондентом у армійській пресі, він почав працювати у першому складі добре зараз відомої газети «Ехо», де пройшов шлях від кореспондента до заступника головного редактора. Затим дев’ять років очолював редакції газет «Молодіжна газета» та «Панорама», у 2001 році В.Івановського було призначено начальником управління у справах преси та інформації Житомирської облдержадміністрації, а після звільнення з цієї посади «помаранчевою» владою з 2005 року викладав у житомирських вишах політологію, соціологію, філософію, інформаційні дисципліни. З листопада 2008 року – головний редактор газети Житомирського району «Сільське життя». У серпні 2010 року при виконанні журналістських обов’язків отримав два ножових поранення і ледь залишився живим.
Закінчив Ворошиловградське вище військове авіаційне училище штурманів (1984), Національну академію державного управління при Президентові України (2005), аспірантуру кафедри філософії ЖДУ (2008). Магістр державного управління, дипломований політолог, державний службовець 7-го рангу, письменник.
За свою журналістську діяльність нагороджений багатьма відзнаками органів державної влади, місцевого самоврядування, почесними грамотами Держкомтелерадіо України, НСЖУ, галузевою відзнакою «За особистий внесок у розвиток інформаційної сфери».



- Валерію Володимировичу, місцева преса пам’ятає вашу діяльність на посаді начальника управління у справах преси та інформації. І Всекраїнську нараду редакторів ЗМІ у 2004 році у Житомирі, і боротьбу начальників управлінь ОДА проти репресій держслужбовців у 2005 році… Як склалася ваша подальша доля?

- Річ у тім, що, оскільки я й зараз знаходжусь у журналістській опозиції до влади, то дехто вважає мене одвічним опозиціонером влади. Причому багато моїх знайомих дивуються: у часи Кучми я «воював» з «кучмізмом», затим – з «помаранчевою чумою», зараз – теж владу не милую журналістським словом. Декому здається, що немає тут логіки. Але логіка є. Я завжди виступав не проти якоїсь політичної сили при владі, а проти мерзотників при владі, які обіцяють народу що завгодно, а, прийшовши до влади, дбають про власні інтереси, а не про виборців.

Причому, як бачимо, це повторюється регулярно – і з «кучмістами», і з «помаранчевими», і з регіоналами. І проблема тут не лише в недосконалості нашого виборчого законодавства, яке не змушує можновладців виконувати передвиборчі обіцянки, а й у законодавстві, що регулює систему державного управління. Воно й дає змогу дориватися до влади мерзотникам, які, за бездіяльності правоохоронних органів, безкарно дерибанять бюджет та українські землі. І коли я чую, що новий посадовець говорить, що він хоче створити «команду професіоналів», щоб пришвидшити соціально-економічний розвиток регіону та покращити життя народу, то знаю, що, у більшості своїй, по суті, створюється організоване злочинне угруповання для розкрадання народних багатств.
Виходячи з цього, моя позиція полягає в тому, що я, як магістр державного управління, борюся за вдосконалення системи державного управління – судовими позовами та зверненнями зі скаргами та пропозиціями до місцевих органів влади, уряду, президента, ВРУ та ін.
Другим напрямком моєї діяльності є викриття недосконалості діяльності органів влади, оприлюднення фактів корупції, розкрадання бюджетних коштів, земельних оборудок, викриття «професіоналізму» місцевих «князьків» тощо. І у цьому мені допомагає багаторічний журналістський досвід та досвід державного службовця. Мешканці Житомирського району добре знайомі з моєю активною життєвою позицією і підтримують її, попри жорсткий авторитаризм, встановлений в останні роки районним керівництвом. І це радує.

Я хочу нагадати, що й будучи у владі, я рішуче боровся за її вдосконалення. Працюючи на посаді начальника управління, я протягом 2001-2005 років рішуче боровся з бюрократизмом, консерватизмом, корупцією у обласній владі. Все це детально описано у моїй книзі «Мразь боится света» (вона розміщена в інтернеті, варто лише набрати назву на пошуковому сервері), тому я не хочу повторюватися. Скажу лише, що визначення обласної влади як «житомирське болото», що дане у книзі, залишається актуальним і донині. Нагадаю, що, працюючи навіть у тому «болоті» в умовах жорсткої протидії, я зумів налагодити роботу так, що вже у 2003 році, єдиним серед начальників управлінь у справах преси України, був призначений Януковичем (тоді він був прем’єр-міністром) членом колегії Державного комітету інформаційної політики – по суті, міністерської колегії.

«Помаранчеву революцію» я, як і більшість нашого народу, зустрів з надією. Проте, коли я почув перші виступи «народного президента», побачив перші кроки місцевих «революціонерів» - Жебрівського, Синявської, Врублевського, а також пристосуванців на зразок Сюравчика та Шатила, я зрозумів, що то є страшна біда для України і почав з ними рішучу боротьбу, хоча міг би пересидіти «помаранчевий буревій» навіть завдяки добрим знайомствам помаранчевими активістами у Києві.

Згадуючи ті часи, хочу нагадати, що Рижук тоді, як, до речі, і Кулик у Житомирському районі, чкурнули з Житомира так, що аж курява здійнялася.
Я очолив обласний комітет захисту держслужбовців, який, до речі, начальник управління юстиції Шундрик (ще один пристосуванець) за вказівкою Жебрівського не зареєстрував, в обласному телецентрі до 100 днів «помаранчевої» влади я зірвав телешоу своїм виступом про репресії проти держслужбовців та редакторів газет, вчиняв і інші дії по протидії бездарним та незаконним діям «помаранчевих революціонерів». Лише з ліквідацією Юлією Тимошенко, як прем’єр-міністром, управлінь у справах преси та інформації, мене було звільнено, після чого я продовжував боротьбу з мерзотною владою поза її межами: зверненнями до вищої влади, судовими позовами, заявами до прокуратури, виступами у пресі та на радіо, випуском книг тощо.

- До речі, нещодавно знову було ліквідовано управління у справах преси та інформації, як ви до цього ставитеся?

- Хочу сказати, що коли цивілізований світ уже закінчує розбудову засад «інформаційного суспільства», а в Україні у цьому плані ще й «кіт не валявся», то ліквідація управління, що має відповідати за розбудову засад «інформаційного суспільства» - це не просто прояв непрофесіоналізму, а, я вважаю, це злочин проти майбутнього.

Я не закликаю авторів цього рішення взяти підручники з філософії, соціології чи політології, щоб зрозуміти що таке «інформаційне суспільство», «суспільство споживання» чи «громадянське суспільство» та як вони взаємопов’язані на сучасному етапі розвитку українського суспільства, бо знаю, що вони цього не зроблять (для них це дрібниці, на які не варто звертати уваги), я підказую, що вони у обласній науковій бібліотеці можуть взяти мої книги «Україна на шляху до інформаційного суспільства» чи «Інформаційний простір регіону: проблеми та перспективи розвитку» і може тоді зрозуміють всю помилковість свого рішення. До речі, у своїй першій книзі я ввів таке поняття як «людина інформаційна» (інфо-сапієнс) та дав визначення інформаційній інтервенції, що теж є дуже актуальним.

З першого дня ліквідації управління у справах перси та інформації у 2005 році я боровся за його відновлення – зверненнями до уряду, президента, ОДА, судів. «Помаранчевим» вистачило глузду визнати помилковість свого рішення і у 2006 році вже було видана Постанова КМУ про їхнє поновлення. Інша справа, що у Житомирі на цю посаду було призначено бездарну керівницю, яка й «вдало» завалила всю справу. А нинішня влада, замість того, щоб кадрово посилити управління, просто його ліквідувало, чим продемонструвало свою недалекоглядність. Причому все це було зроблено тишком-нишком, без обговорення з тими ж редакторами ЗМІ, які знову залишилися напризволяще з усіма викликами сучасного світу та пресом зі сторони влади.

- І як це виглядає на прикладі Житомирського району?

- З призначенням на посаду голови райдержадміністрації Андрія Кулика, який з першого дня демонструє свою близькість до губернатора Рижука, в районі почалося запровадження засад авторитарного стилю керівництва. Фактично завмерло громадське та політичне життя, погіршилися тенденції соціально-економічного розвитку району, грубо порушуються права та свободи громадян.

З точки зору політології тут процвітає так звана «керована демократія». Тобто по суті вона відсутня, але, на вимогу світової спільноти, імітується її присутність. Більшість представників районних організацій політичних партій використали їхній бренд для того, щоб отримати мандат депутата районної ради і відразу почали вирішувати свої питання, забувши про передвиборчі обіцянки. Ні про яку критику бездарності керівників району мова не йде, бо вони, по-перше, бояться їх, а, по-друге, просто скуплені ними «з потрохами». Громадські організації також ніякого суттєвого (а на мою думку – взагалі ніякого) впливу на діяльність влади, на життя району не вносять. І політичні, і громадські діячі районного масштабу повністю керовані місцевою владою і готові виконати всі її забаганки. Імітувати хоч якусь громадську активність мала теж штучно створена Громадська рада при РДА, але вона, очолювана головою ради ветеранів, так само знаходиться на «побігеньках» у Кулика і її діяльність, на відміну від обласної, фактично паралізована.
При цьому, як і скрізь, громада району перебуває у стані «летаргічного сну» і лише матюкається при оцінці діяльності нинішніх «професіоналів» при владі. Люди вже не вірять нікому.

«Розбудити» народ може лише місцева еліта та слово правди.Але, на жаль, місцева еліта – вчителі, медики, працівники культури, державних установ та закладів, соціальні працівники, хоч і ненавидять цю владу, але зовні імітують лояльність до неї, бо бояться втратити роботу. Для цієї категорії земляків я ввів поняття «рабів адмінресурсу». Тому на сучасному етапі розвитку українського суспільства місцева еліта показує, що неспроможна виконувати свою роль у справі консолідації народу навколо вирішення проблем, що заважають цивілізованому розвитку нашого суспільства, вже породивши авторитаризм, який при такому розвиткові подій, обов’язково переросте у тиранію, боротьба з яким не лише відкине нас на десятки років назад у розвиткові, а й поставить під сумнів існування української держави. З усіма страшними наслідками для нас усіх. Рано чи пізно «бунт рабів» знесе все на своєму шляху.
Якщо повернутися до Житомирського району, то єдиний, хто веде боротьбу з цими негативними явищами, це редакція газети «Сільське життя». Це ще єдиний орган, який не «підім’яла» під себе районна влада.

- Валерію Володимировичу, про боротьбу вашої газети за свої права та за права читачів час від часу повідомляють і місцеві ЗМІ, і центральні. Розкажіть про це протистояння.

- Воно розпочалося ще у 2006 році, коли районна влада хотіла накинути «ярмо» редакції у вигляді нового статуту. Але тоді колектив не погодився з ним і, завдяки підтримці депутатів райради, які, на відміну від нинішніх «одобрямсів», мали власну позицію і відстоювали її, ця провокація не пройшла.
Наступний етап настав у 2008 році - з моїм приходом на посаду головного редактора. Тоді частина депутатського корпусу на чолі з головою райради Крутієм також намагалися «удосконалити» установчі документи редакції.

Багаточасові спори на спеціально утвореній депутатській комісії, сесіях, у кабінетах перших осіб району ні до чого не привели – редакція не бажала втрачати свободи і ставати «кишеньковою» газетою влади.

Тоді можновладці застосували випробуваний спосіб боротьби – обмеження фінансування редакції. Коли доведені до відчаю працівники прийшли до Крутія, то той просто розпустив руки, чим вчинив службовий злочин. Перевірку обставин проводила Богунська прокуратура і зокрема пан Латуга, який зараз працює заступником прокурора Житомирського району. Так от, цьому «професіоналу» було відомо все: і обставини злочину, і місце злочину, і сам злочинець, і було аж шість свідків, але він так і не притягнув службовця до відповідальності. Це вже окрема тема розмови, але про професіоналізм та безкорисливість наших правоохоронців «Сільське життя» повідомляє мало не в кожному номері.

Тоді ми вистояли. Навіть можу навести такі цифри, що коли я прийшов у редакцію, то черги на посаду її очільника не було, бо борги у неї були у розмірі 105 тисяч гривень, що складало майже шестимісячний бюджет редакції. Через рік, за підсумками 2010 року ми не тільки покрили борги, й мали на депозиті сто тисяч гривень.

З приходом у район Кулика почався новий етап протистояння з редакцією нашої газети.

Знаєте, маючи за плечима довгу роки боротьби з мерзотою у владі, мене взагалі здивувало те, як і місцева, і управлінська еліта сприйняла нового «хазяїна». Замість того, щоб протистояти стрімкому насаджуванню авторитаризму в районі, розуміючи про його наслідки, цей «авангард» громади району не лише не став на захист прав і свобод своїх та громади, а мовчки опустився перед ним на коліна в навіть почав «лизати йому халяву». Мені гидко і бридко на все це дивитися. Знаєте, цікаво, що коли, рано чи пізно, цього панка позбавлять посади, вони з такою з заповзятістю будуть вислужувати перед новим «хазяїном», і будуть розповідати байки, як вони сміливо протистояли нинішньому тирану. Хоча зараз у них більше, ніж скласти «дулю в кишені», нічого не виходить. Ненавидять, але терплять і публічно виявляють «любов» та суцільний «одобрямс». Це є ще одним свідченням недосконалості державної служби в Україні, на якій пристосуванство – одна з головних рис.

Місцевий тиран, для повної гарантії своїх незаконних дій по розбазарюванню бюджетних коштів (одне виділення коштів на «вапнування земель» чого варте) та дерибану земель, не міг ризикувати тим, що засновницькі документи районної газети допускають певний лібералізм. Для підстраховки і голова РДА, і голова райради підписали редакції листи з вимогою узгоджувати публікації з цими органами, що грубо протирічить і Конституції, і закону «Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні» та й низці інших законодавчих актів.

Редакція на це не пішла. Тоді з ініціативи Кулика-Степаненка почався «пресинг» редакції створенням різних комісій, призначенням зборів співзасновників, перевірками КРУ, інспекції по праці, міліції, прокуратури, а головне – фінансовими санкціями. Коли всі ці провокації редакція відбила, тоді в хід були запущені суди. Наприклад, всупереч закону та постанові ВРУ про захист майна редакцій, Господарський суд прийняв рішення про виселення редакції з приміщення, де вона перебувала з 1966 року. Зараз прокуратура оскаржує дане рішення в апеляційному суді. Як по команді, суди прийняли рішення і про сплату штрафів за борги минулих років, а останні півроку наш рахунок взагалі був заарештований.

Тобто, нагадую, що такий пресинг, який пережила редакція газети «Сільське життя» не переживала жодна редакція в Україні.

І все ж, попри все, протягом останнього півріччя, ми не зірвали випуску жодного номера газети. Більше того, ми перейшли на кольоровий друк, відкрили свій сайт, не кажучи вже про творчий зміст газети, який кардинально змінився.

Зрозуміло, що без фінансової підтримки нашій редакції було б значно важче. Тому я вдячний тим, хто підтримує видання, яке вірою і правдою служить людям вже 73-й рік. Це засвідчує те, що є ще здорові сили в нашому районі. Гадаю, що наша спільна діяльність прискорить наближення часу верховенства демократії та підвищення рівня життя нашого знедоленого народу.

- Валерію Володимировичу, значного резонансу в Україні набув факт нападу на вас у серпні 2010 року. Розкажіть, у якому стані дана справа.

- Так, під час виконання журналістських обов’язків, в Житомирі на мене було скоєно напад, в результаті якого мені було нанесено два ножових поранення і якби «швидка допомога» спізнилася хоча б на 15 хвилин, то стік би кров’ю у подвір’ї будинку № 30 по вулиці Московській.

В результаті оперативно-розшукової роботи працівникам міліції вдалося вияснити та затримати осіб, які були причетні до нападу на мене. Хто чесно відпрацював при розкритті злочину, я їм щиро вдячний.

А от до деяких осіб у мене є претензії. Наприклад, експерт Зозуля двічі надавав висновок про те, що мені … нанесено легкі ушкодження. Хоча це протирічить і показанням свідків, і лікарів «швидкої», і навіть Положенню про визначення ступеню важкості тілесних ушкоджень. Він навіть не оглянув мене як потерпілого. Дивною видається і позиція слідчого прокуратури області Янчука. Одним з суттєвим недоліком досудового слідства є і те, що у обвинувальному висновку не враховано вимогу ст. 17 Закону України «Про державну підтримку ЗМІ та соціальний захист журналістів», в якій відповідальність за скоєння злочину проти журналіста у зв'язку з виконанням ним професійних обов'язків або перешкоджання його службовій діяльності прирівнюється до відповідальності за скоєння таких же дій проти працівника правоохоронного органу.

На мою думку, у даній кримінальній справі до підсудних повинна застосовуватися стаття 348КК України - Посягання на життя працівника правоохоронного органу, яка передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від дев'яти до п'ятнадцяти років або довічне позбавлення волі.
Або, як мінімум, має застосовуватисястаття 345 КК України - Погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу, п.1 та п.4 якої передбачає покарання у вигляді позбавленням волі на строк від семи до чотирнадцяти років.

Дивною у цій справі була і позиція судді Костенко, яка затягувала розгляд справи – судові засідання проводилися на по одному разу на місяць.
Зараз, після додаткового розслідування слідчий Янчук взагалі кваліфікував злочин проти журналіста так, що злочинці, які мало не вбили мене, можуть відбутися лише штрафом, як за хуліганські дії.

Тому я змушений продовжувати боротьбу й за права журналістів, щоб та ж прокуратура враховувала вимоги статті 17 Закону України «Про державну підтримку ЗМІ та соціальний захист журналістів». Гадаю, що, оскільки це наша спільна справа, тут має проявлятися і журналістська солідарність. Бо криміналітет при владі вже залякав абсолютну більшість наших колег і свобода слова окремим з нас дається, у прямому смислі цього слова, великою кров’ю, а дехто вже поплатився життям.

У своєму випадку я дякую колишньому уповноваженому з прав людини Н.Карпачовій, яка двічі виступала у Верховній Раді з вимогою всебічного розслідування злочину проти мене, як і проти всієї української журналістики, Парламентській Асамблеї Ради Європи за відповідну резолюцію, Генеральному прокурору В.Пшонці, який також виступав у ВРУ і обіцяв покарати винних та взяти під особистий контроль слідство по даному злочину. На жаль, слідчому Янчуку, мабуть, генеральний прокурор не указ, бо він провів слідство так, як вигідно певним особам, які покривають замовника вбивства непокірного редактора газети і які міцно контролюють увесь процес розслідування та судового процесу.

Я переконаний, що і міліція, і прокуратура, і СБУ знають замовника мого вбивства, але покривають його.

А зараз розпочинається новий етап «показухи»: пошук замовника нібито веде обласна прокуратура окремою кримінальною справою, а судовий процес йде до того, щоб злочинців оштрафувати і закрити справу, бо випущені вони на волю ще у вересні минулого року.

Ось так працює наша прокуратура та суд. І це над резонансним злочином. Тому, коли у своїх публікаціях я називаю владу мерзотною, а прокуратуру і суд – продажними, то я маю на це право. Бо я за це пролляв кров і мало не втратив життя.

Я переконаний, що замовник вважав, що якщо мене не вдалося вбити, а лише порізати, то це мені стане «наукою» і я замовкну, зменшу тональність своїх публікацій. Але він помилився. Моя рішучість ще більше зросла, оскільки мене, кадрового офіцера, залякати неможливо. Бо мій життєвий принцип: краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах. І своєю життєвою позицією я довів, що це саме так. Впевнений, що якщо б побільше співвітчизників притримувалися даного принципу, то ми б не роздерибанили здобутки радянських часів, а давно побудували у себе ті європейські стандарти, які ми проголошуємо вже двадцять років і яких, за такої ситуації, довго ще не досягнемо.

До речі, я вже десять років називаю нашу владу мерзотною і жодного спростування не отримав, ні від самої влади, ні від людей.
Джерело статті: Житомир Онлайн

На головну сторінку

«    Березень 2024    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Новини