У польському місті Катовіце лікарі під головуванням професора Едварда Виленгали провели операцію та повернули зір паралімпійцю з Житомира Сергію Сидоренку, який до цього був незрячим упродовж 30 років. Кореспондентам вдалося поспілкуватися із Сергієм та розпитати його про операцію, яка змінила його життя.

Після хірургічного втручання, яке незрячому 55-річному спортсмену-дзюдоїсту провели 19 грудня, він продовжує лишатися під наглядом професора Виленгали та польських лікарів. Сергій каже, що зараз почувається справді щасливим, адже мріяв знову побачити світ, а понад усе – хотів побачити своїх сина та доньку, які народилися, коли він уже втратив зір.

"30 років поспіль я не бачив на праве око взагалі, а на ліве міг бачити лише слабке світло та тінь. Я їздив до лікарів та професорів у нас, в Україні, але вони не давали мені позитивних прогнозів – надто вже ризиковано це було. Зі слів лікарів, у мене дуже складний хімічний опік рогівки – працювати з таким надзвичайно важко. Та коли з'явилася можливість зробити в Польщі таку операцію, я погодився, попри те, що мені теж не давали жодних гарантій. Знаєте, коли ти незрячий, то хапаєшся за будь-яку можливість і погоджуєшся на все", – говорить Сергій.



Операція була запланована на березень – разом з дружиною Тамарою Сергій мав повертатися до України і чекати, коли підійде його черга, але сталося так, що лікарі покликали їх на кілька місяців раніше.

"Я переконався, що світ – дійсно, не без добрих людей. За мене стільки людей клопотало – і тут, у Житомирі, і в самій Польщі. Ще в Житомирі Володимир Стельмах допоміг мені з листом до голови облдержадміністрації Віталія Бунечка, який звернувся з проханням про сприяння до маршалка міста Катовіце. Голова громадської організації "Житомирська обласна Спілка поляків України" Вікторія Лясковська-Щур клопотала за мене вже тут, у Польщі, в Катовіце, щоб операцію зробили раніше. Для мене вже те, що мені дали шанс, було справжнім святом, а те, що операцію провели раніше і вона пройшла успішно – це взагалі подарунок долі", – розповідає Сергій.

Операція з пересадки рогівки тривала дві години під загальним наркозом.

"Зі слів професора Виленгали, він поміняв мені все – поставив штучну американську рогівку, як він сказав, "Бостон 1", поставив новий кришталик, – говорить Сергій. – Я, звісно, самої операції не пам'ятаю, бо був під наркозом, та й коли відходив, то теж не пам'ятаю процесу. Але дружина розповіла, що після операції професор буквально полетів до неї і почав її вітати. Він посміхався і сказав їй: "Бог нас почув – він буде бачити!" І це дійсно так. Я так довго до цього йшов – і Бог мене справді почув".

Операцію провели на правому оці, попереду процес реабілітації – лікарі спостерігатимуть, як приживається рогівка. Подальший потенційний прогрес залежить саме від цього. Перше, що Сергій побачив після операції, було світло, а також тінь його дружини.



"Я дивлюся на світ, як новонароджений, для якого все в новинку. Все це (око після операції – ред.) ще запалене, у мене попереду ще довгий шлях, але я бачу. Ви розумієте? Я бачу це світло і цю тінь, яку до цього не міг бачити. Це для мене велике щастя, за яке я вдячний Богу і лікарям. Професор Виленгала, окрім того, що він – фахівець найвищого рівня, він ще й дуже хороша людина. Як він радів за мене! Він був такий щасливий. Він приводив сюди багатьох студентів-медиків, щоб розповісти їм про мій випадок. І взагалі, хочу висловити величезну подяку всім тут, у Катовіце – мене надзвичайно добре прийняли, зробили все, щоб я тут добре почувався", – розповідає Сергій.

За кілька днів після операції він міг уже бачити чіткіше: його око почало адаптуватися і розрізняти об'єкти.

Про вибух 30-річної давності, внаслідок якого він втратив зір, чоловік згадувати не хоче. Каже, що прагне концентруватися на позитивних подіях.

"Не хочу про це думати, – каже Сергій. – Ця операція дала мені шанс знову бачити. Найголовнішою мрією для мене було побачити своїх сина та доньку, які народилися вже, коли я став незрячим. Моя донька зараз тут, у Польщі, а син з нетерпінням чекає на нас вдома. Упродовж свого життя я здобув чимало нагород і навіть коли втратив зір, все одно продовжував займатися і перемагати. В мене є медалі, є ордени, є нагороди від влади різних рівнів, але тепер у мене є найголовніша нагорода в моєму житті".

Сергій розповідає, що з обережністю питав професора, чи можна буде провести операцію і на лівому оці, але той радить не випереджати події і почекати прогресу після операції на правому оці. Нині паралімпійцю дзвонять багато незрячих друзів і навіть незнайомих людей, які розпитують про його історію та просять дати номер клініки.

"Для незрячих моя історія – це приклад того, що шанс є завжди, навіть у найскладніших випадках. Я дуже вдячний моїй дружині Тамарі, яка усі ці роки завжди була поруч – була не лише моєю дружиною, а й моєю підтримкою та опорою, і яка зараз тут, поруч зі мною", – каже Сергій і додає, що сам теж має характер та силу волі – усе це разом із підтримкою дружини дозволило йому не здаватися і рухатися вперед, реалізуючи себе у спорті та у житті.

"Мені спорт завжди подобався, – розповідає Сергій. – Тому і після втрати зору я його не полишив. Ходив до зали і продовжував займатися дзюдо для себе. Вдячний своєму тренеру, який тоді, дивлячись на мої успіхи, запропонував мені спробувати себе у чомусь більшому. У 1990 році паралімпійський напрям в Україні тільки починав розвивався. І я тоді почав займатися щодня, аби досягти чогось більшого та довести: те, що я не бачу, не означає, що я не можу досягти успіху. Мало хто витримує такі навантаження, а я зміг. Хлопці в залі теж мені допомагали – так сказати, "наборювали" мене. У 1996 році в італійському місті Читта-ді-Кастелло я став бронзовим чемпіоном Європи. У 2000-му я вперше поїхав у Сідней на Паралімпійські ігри. Там своя історія – борячись з представником Японії, я дуже сильно травмувався. Далі виступав із фактично однією рукою, бо інша була дуже травмована. Всі тоді переживали за мене, але я не кинув боротися і продовжив змагатися, щоразу перемагаючи суперників навіть із однією рукою. Наша лікарка тоді плакала, казала, що на наступний етап змагань мене просто не пустить, але я дуже просив її цього не робити. Так хотів здобути медаль для України. Тоді в мене, на жаль, не вистачило сили. Я зупинився за крок до бронзової медалі".

Приїхавши додому, Сергій пройшов курс лікування і продовжив тренування, поставивши собі за мету здобути медаль на Паралімпіаді, а ще – стати чемпіоном світу. На наступній своїй Паралімпіаді в Афінах він так само, як і в Сіднеї, боровся за бронзу, але знову програв.



У 2003 році на чемпіонаті світу у провінції Квебек у Канаді Сергій здобув золото і став чемпіоном світу. А у Китаї у 2008 році реалізував свою давню мрію, ставши призером Паралімпійських ігор.

"Я брав участь у багатьох міжнародних та українських змаганнях, здобувши багато нагород – був десятикратним чемпіоном України, багаторазовим призером чемпіонатів Європи та світу, був чемпіоном Європи, чемпіоном світу, але паралімпійська медаль була моєю мрією. І я це зробив – став призером Паралімпіади, здобувши бронзу у Пекіні", – говорить Сергій.

Після повернення Сергій Сидоренко отримав з рук президента України орден "За мужність" ІІІ ступеня.

Тепер спорт для Сергія під забороною – лікарі сказали, що його організму протипоказані такі навантаження. Але чоловік не засмучується. Попереду у нього наступна консультація щодо прогресу лікування та реабілітації.

"Знаєте, зараз маю час подумати над своїм життям, над своїм життєвим шляхом. У мене було багато перемог, багато успіхів, багато нагород – крім спортивних, я ще маю відзнаки та ордени від міської та обласної влади Житомира, від Кабміну, Верховної Ради та багатьох інших. Але ці успіхи не вплинули на мене в тому, що я, передусім, завжди залишався людиною. Мабуть, Бог врахував це і дав мені зараз шанс знову побачити цей світ і найголовніше – моїх дорогих дітей", – каже Сергій.