Авторизація
Імя користувача :
Пароль :
Відновити пароль!
Де у Житомирі найдешевші пиріжки з лівером?ФОТО
Де у Житомирі найдешевші пиріжки з лівером?ФОТО

Журналісти сайту "Житомир-онлайн" знайшли місце,...

  • Де у Житомирі найдешевші пиріжки з лівером?ФОТО
    Де у Житомирі найдешевші пиріжки з лівером?ФОТО

    Журналісти сайту "Житомир-онлайн" знайшли місце,...

  • Инфаркт или инсульт часто случаются из-за повышения давления под утро, — врач
    Инфаркт или инсульт часто случаются из-за повышения давления под утро, — врач

    Повышенное давление опасно тем, что...

  • Житомиряни скаржаться, що кардіологічне відділення міської лікарні №2 переповнене хворими
    Житомиряни скаржаться, що кардіологічне відділення міської лікарні №2 переповнене хворими

    Житомирська міська лікарня №2 переповнена...

  • Комитет избирателей Украины: В партии
    Комитет избирателей Украины: В партии "Слуга народа" официально не работает ни один работник

    По данным отчета, партия "Слуга...

Новини
Житомирський амбасадор Валерій Харчишин та його місто. ВІДЕО
Житомирський амбасадор Валерій Харчишин та його місто. ВІДЕО
4 грудня 2019
У проєкті «Амбасадори» відомі творчі українці стають неформальними провідниками містами, де свого часу прожили багато років. У чотирнадцятій серії співак і фронтмен гурту «Друга ріка» Валерій Харчишин познайомить з тисячолітнім Житомиром, що у студентські роки став для музиканта ще одним рідним містом. Житомир — адміністративний і промисловий центр, що завдяки цікавим туристичним місцям і пам’яткам області стрімко нарощує свій туристичний потенціал. Разом з Валерієм до міста поїхав засновник проєкту Ukraїner Богдан Логвиненко.



— Де ти народився?
— У селищі Любар, неподалік Житомира. Мій батько звідти, а батькова мама не знає, звідки вона, бо вона сирота. Я намагався дізнатися, рився в архівах. Імовірніше, її перевезли з голодуючого Поволжя, десь із Росії, і вона, ймовірніше, татарка. А дід, який загинув у Другій світовій, мав прізвище Харчишин. І там, в Любарі, дуже багато Харчишинів. Можливо, вони потрапили до Любара із західних регіонів України, бо оселились таким осередком. Маю кров гуцулів чи лемків, чи бойків, не знаю. І маю кров татарську, українську. Сподіваюсь, що немає російської, але не знаю.

Когут
(діалектизм) - півень.
— Чи є в Житомирі своя говірка, якісь місцеві традиції?
— Не знаю, чи називають когутів когутами ще десь, але в Житомирі це є. Зазвичай кажуть «бик», «бичара», а от в Житомирі — когути. Я був один з когутів, бо приїхав із села, з Любара. Та й, мабуть, залишився когутом на все життя. А ще в Житомирі є унікальна субкультура: хлопці, аби підкреслити свою місцевість, носили штани кльош, як матроси. І в кого штани були ширші, той був крутіший. Щоб соціалізуватися, когути теж інколи це робили. Всі шили їх, бо вони не продавались. Ніде більше я такого не бачив, тільки в Житомирі.

— Коли ти переїхав до Житомира?

— Як вступив до училища культури (Житомирський коледж культури і мистецтв ім. Івана Огієнка — ред.), одразу ж довелось і переїхати. Мені було 15 років. У гуртожитку перший рік мені жити не дуже подобалось. Я майже щодня їздив додому, а потім звик.

— Як до того ставилися батьки?
— Мені за це влітало від батьків. «Ти, — каже мати, — переводиш гроші, сидів би там, краще щось купив би собі. Їздиш туди-сюди». Я дуже сумував, мені важко було. Зате зараз легко. Думаю, це правильно: чим раніше ти підеш з дому, тим швидше адаптуєшся, соціалізуєшся.

— Яким було життя в Житомирі, поки ти навчався в коледжі?
— З гуртожитку виходити не можна було, бо ми були не місцеві. Перші два роки як в інкубаторі сидів, не виходив, бо могли носа зламати чи ще щось. Мені не ламали, я дуже швидко бігав, але гроші забирали кілька разів. Був один відрізок життя: від автовокзалу до гуртожитку. Якщо ти його проходив з грошима, то міг цілий тиждень нормально жити.

1/2
— Як ти почав співати?
— В училищі я складав останні іспити — державні. Приїхав тоді з інституту культури викладач. Я не пам’ятаю, що складав, я щось бубнів собі під ніс. Він каже: «Валерію, у вас такий низький голос, бас, тембр такий приємний. Ви не співаєте? З якого ви взагалі відділення?». Я кажу: «З духового». Він: «З духового, а чи не хочете до нас у хоровий відділ в інститут культури?». А для нас, для духовиків, це було приниженням. У нас був такий сталий вислів: «Курка — не пташка, а хоровик — не музикант». Викладач примусив мене співати і каже: «Співати ти не вмієш, але голос маєш. Якщо надумаєш, приходь». Я так і не надумав. Кажу: «Ні! Я все одно буду вступати на трубу, бо я ж трубач. Я на духовий відділ піду, якщо вступлю до вас в інститут».

— І що було далі?
— Я не вступив тоді, мене не взяли. Повернувся назад до Житомира і це мені допомогло вступити до козацького хору, потім до ансамблю пісні і танцю «Льонок». Потім я вирішив, що буду співати виключно народну музику. При цьому я не встигав вчити тексти. Мій партнер, який теж співав партію басу, казав: «Валєро, якщо ти не знаєш текст, просто дивись в очі диригенту і співай «тридцять два-тридцять три». Я так проспівав чотири місяці.

У жовтні 2018 року на стіні однієї з житомирських п’ятиповерхівок з’явився мурал «Трисвіт». У роботі площею 180 м² зображено старослов’янську систему світобачення «Яв-Прав-Нав», де кожна істота, предмет чи явище мають своє місце і взаємодіють між собою. Ідею малюнка команда художників виношувала впродовж року, а коли завершили, ця картина стала найбільшим об’єктом вуличного мистецтва у місті.

Художник Дмитро Краб розповідає, що Житомир — дуже зручне місто для творчої людини. Тут нічого не відволікає і можна творити спокійно, однак малювати подібні мурали неможливо без взаємодії в команді: «Потрапила до мене книжка зі старослов’янської міфології. Я погортав її, і виникла ідея зібрати цю міфологію воєдино, поєднати кілька сюжетів. Вийшов стінопис такий, панно. Основа ідея цього малюнку присвячена нашим меншим друзям. Вже протягом дев’яти років я веган і ось вирішив зробити такий твір, присвячений тваринам. Кожна істота має право на існування — це основний посил».

— Ти завжди говорив українською?
— Так, але мені було дуже важко, коли я переїхав. Житомир тоді не був україномовним, як зараз. Мені було важко адаптуватися, бо я не розмовляв російською мовою. При чому не розмовляв принципово. І навіть коли я приїжджав до своїх родичів в Санкт-Петербург, я теж принципово розмовляв українською. Не тому, що я був такий патріот, але мені здавалось, що українська мова — найкраща, і вони мають її розуміти.

— Пізніше ти почав розмовляти російською?
— Мене зламали, і я з другого курсу вже валив на «чистом русском», казав «што» замість «що». А тут [у Житомирі] потрібно було «гекати» і «шокати». І це видавало, що я не місцевий. За це я теж отримував, бо думали, що я москвич. Питали: «Ти що, з Москви?», а я казав, що з Любара. Дехто потім думав, що я з Люберець (місто в Російській Федерації — ред.). Потім казали: «Він же з Люберець!». А Люберці в 90-ті роки були бандитським осередком, тому, мабуть, і боялись.


— Потім ти повернувся до української?

— Так, повернувся. Це також було важко, бо моя українська відрізняється від тієї, якою розмовляв з дитинства в Любарі.

Скільки країн ти об’їздив, працюючи в академічній хоровій капелі?
— Ми були скрізь. Найчастіше відвідували Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію. Рідше — Польщу, Чехію.

— Це були концерти для українців?
— Ні, наша музика, якщо виконана професійно, цікава для іноземців, тому переважно вони і були на концертах.

— Ти сумуєш за тим часом?
— Звичайно! Мабуть, найкращі роки мого життя пройшли там. З двадцяти років я там працював. І сумую, насправді, не тільки тому, що там були гастролі у Європі. Я по-справжньому полюбив хорову музику, і мені цього не вистачає в тому, чим ми займаємося. Щоразу, коли робимо щось нове, мені хочеться туди побільше голосів. Я щоразу думаю, що треба залучити хор. Поки все залишається на рівні фантазії і мрії. Думаю, що колись-таки це зробимо.

1/3
Драгонбот — командний вид спорту, де учасники веслують на човнах завдовжки понад 12 метрів. Такі каное мають вигляд дракона та можуть вмістити до двадцяти веслувальників. В Україні драгонбот з’явився 2004 року завдяки професійним спортсменам, які раніше займались олімпійськими видами спорту. Зазвичай веслувальні види спорту вимагають неабиякої фізичної підготовки та майстерності, адже вчитись тримати рівновагу у човні потрібно з дитинства. У драгонботі ж вимоги менш жорсткі. З 2015 року в Житомирі працює Федерація з веслування на човнах «Дракон». Її президент Дмитро Мороз зазначає, що у драгонботі головне — злагодженість та наполегливість команди: «Цей вид спорту пішов з Китаю. В Україні і в Європі він також дуже розвинений. Це наймасовіший вид спорту з веслування. Тут кожен охочий може відразу навчитись. І тут це набагато простіше, ніж в інших веслувальних видах спорту.»

— Ти часто бував у місцевому літньому театрі?
— Ми називали його «Ракушка». Грати абсолютно не вміли, але постійно розмовляли про музику і робили тут якісь фотосесії. Сідали у тій «Ракушці» і уявляли, що ми в ній виступаємо. Згодом виступ відбувся, навіть кілька, але після реконструкції [2015 року] ми ще жодного разу там не виступали. У Житомирі жахливий звук, насправді. Акустично нереально озвучити щось. Потрібно все везти своє, бо у Житомирі немає жодної прокатної контори, яка б поставила якісний звук, але це все одно треба побороти.

— Як зібрався гурт «Друга ріка»?

— Ми слухали приблизно одну й ту саму музику. Серед усіх неформальних житомирських музикантів ми, мабуть, відрізнялися тим, що абсолютно не вміли грати. І у нас була мета: робити бодай те, що відрізняло нас від них. Нас об’єднала музика, яку ми любили. Через наш цех пройшло дуже багато таких, як ми, але «вижили» тільки ті, хто навчився хоча б на чомусь грати. Я спочатку грав на трубі, пробував бути барабанщиком, але інструментів у нас не було. Віктор Скуратовський співав, але зрештою він швидше навчився грати на бас-гітарі. Тож мені знову довелося співати. Мені постійно доводилось співати, хоча я цього не хотів. Ми мали репетиційну базу в дуже крутому приміщенні. Там була хорова капела «Орея», де я вже почав співати, а потім став адміністративним директором і використовував службове приміщення для «Другої ріки».

У селі Дениші, неподалік Житомира, збереглися руїни побудованого наприкінці ХІХ століття палацу родини Терещенків — українських землевласників і промисловців. Неподалік, попід берегом річки Тетерів, простяглись гранітні скелі які мають однакову із селищем назву. Скелі, що належать до Житомирського гранітного щита і сягають близько 25 метрів заввишки, стали популярним місцем тренувань і змагань для скелелазів з України та інших країн.

— Ти був раніше в Денишах?

— Як був малий, я їхав у потязі десь до Росії разом з якимось музикантом. Він грав на гітарі час від часу, випивав, розповідав різні історії і каже: «А ти звідки?». Я кажу: «З Любара Житомирської області». «Ой, Житомир! — говорить, — У вас там є чудове місце, Дєнєши називається. Там неймовірно: каміння, скелі!». «Які Дєнєши? — кажу, — У нас такого немає!». «Та точно є! Денєши, як їхати на захід». Я подумав, що потім приїду додому, розберусь. Потім приїхав у Дениші і зрозумів, що він мав на увазі. Що це, виявляється, «Дєнєши»!

— Що таке «УААСП» та як ти туди потрапив?
— «УААСП» — це організація колективного управління, яка займається авторськими та суміжними правами, працює з авторами. Ми збираємо роялті, кошти з усього світу. Маємо 97 угод з такими ж організаціями в інших країнах. Насправді, це дуже серйозна прогалина в нашому законодавстві. Ми вже 25 років говоримо про якесь європейське майбутнє, але ще функціонує державна організація, яка за законом не може керувати авторським правом, приватною власністю авторів, і збирати роялті, розподіляючи ці кошти.

— Як ти потрапив до громадської організації?
— Я там був давно як автор, але ми разом з авторською радою вирішили нарешті привести до ладу цю організацію, щоб воно було так, як у світі. У нас є просвітницька діяльність. Ми хочемо донести, що за музику так само треба платити, як і за бензин. Бо коли заїжджаєш на заправку, то не кажеш: «Мені без акцизу сьогодні». Так само заходиш до кафе, бару, ресторану, там грає музика, за неї потрібно платити. Не відвідувачу, а власнику цього закладу.

— Як ти прийшов до громадської роботи?

— Я займаюсь виключно тим, де я можу сам щось контролювати. Де відчуваю, що я — не просто «ширма», коли під моє обличчя хтось збирає гроші незрозуміло для чого. Тобто ми рідко долучаємося до ініціатив, де не можна це контролювати. Я йду туди, де дійсно можу зробити щось, де я вірю, що можу щось змінити.

— Як ставишся до артистів, які не переймаються цими питаннями?
— Це теж позиція! Я їх ні в чому не звинувачую, бо вони займаються творчістю і це основна задача. У світі так і відбувається: активні автори об’єднуються, стають членами якихось організацій. Хто не хоче долучатися — не долучається. Але вони принаймні знають, що таке авторське право, і отримують кошти за свої роботи.

Водонапірна вежа — історична та воєнно-стратегічна споруда Житомира, споруджена 1898 року в стилі модерн. Під час Другої світової війни вежу використовували як пункт спостереження протиповітряної оборони. Наприкінці 1950-х років башта перестала виконувати свої основні функції. 1983 року вона була реконструйована під кафе «Ювілейне», але за кілька років вежу знову повернули комунальникам. У травні 2017 року учасники Школи урбаністики CANactions вподобали водонапірну вежу у Житомирі як навчальний об’єкт. Вони провели всеукраїнський архітектурний конкурс та влітку 2018 обрали команду-переможця, яка буде осучаснювати вежу. Директор департаменту економічного розвитку Житомирської міськради Микола Костриця розповідає, що водонапірна башта є пам’яткою місцевого значення. Саме це може ускладнювати її перевтілення: «Вежа — один із неофіційних символів міста. Ми можемо бачити її на магнітах, листівках, деінде, але насправді більшу частину свого життя вежа стоїть із зачиненими дверима і не виконує свою основну функцію. Колись від вежі залежало все місто. Наша ідея — зробити вежу центром культурного життя, оскільки поруч філармонія, музичне училище, художня школа та парк. Довгостроково — щоб вежа знову стала магнітом і притягала сюди людей. Це проєкт не на один день, але ми все одно будемо його реалізовувати».

— Як ставишся до сучасного українського кіно?

— Я думаю, найлегше, що ми можемо зробити, допомагаючи українському кіно — це не обсирати будь-що, що вийшло. У нас всі — критики, а як зробити класне — ніхто не знає. Тому добре, що виходить, і треба підтримувати все, що люди роблять. Але, якщо говорити зовсім відверто, то тенденція знімати касові фільми, використовуючи примітивний генітальний гумор, мені не дуже подобається. Але я думаю, що ми це все переживемо, бо це етап, який треба пройти.

— Ти знімався у кількох фільмах. Що це були за картини?
— Я одразу чомусь дві головні ролі отримав. Знімався в комедії «Зустріч однокласників» та грав Олексу Довбуша в «Легендах Карпат». Обидва досвіди корисні. Фільми по-різному успішні, неуспішні, але касовим став «Зустріч однокласників». Мабуть, тому, що це комедія.

— У якому фільмі ти далі будеш зніматися?
— Наступний — «Я, Ніна». З великими проблемами ми йдемо до зйомок цього кіно, хоча частину відзняли вже в Одесі. Там моїх сцен не було, що добре, бо сценарій змінився, режисер змінився. Нещодавно я дізнався, що тепер у мене інша роль.

— Як тобі працювати з Яніною Соколовою?
— На сцені — дуже легко. Є моменти життєві, як між друзями. Бувають і розбіжності. Хоча ми маємо майже однакові погляди на життя, на музику, на все, але інколи я просто поводжусь не так, як би, можливо, хотілось Яніні. Чи навпаки. Але, зрештою, вона мені як сестра.

У Житомирі народився відомий український вчений у галузі ракетобудування і космонавтики Сергій Корольов. Він сконструював перші штучні супутники Землі і космічні кораблі. Саме за сприяння Корольова вивели на орбіту перший такий супутник, а також відбувся перший політ людини у космос.

У будинку, де народився вчений, з 1970 року працює його меморіальний музей, який згодом доповнили експозицією «Космос». Ця експозиція намагається поєднати фізичний і духовний космоси, космос зоряного неба і космос духу людини.

У колекції «Космосу» — зразки космічної техніки та спорядження, зокрема такої, що побувала в космосі. Зала має оригінальне оформлення, де поруч із технікою розміщені фотоколажі шедеврів світового мистецтва. Директорка музею Ірина Дячук прагне розширювати площу музею і вважає, що важливо досліджувати вклад українців у космонавтику при Радянському Союзі: «Це не технічний музей. Він незвичайний навіть з того часу, коли створювався. Коли виникла ідея створити музей на батьківщині Корольова, подумали: «Житомир — не космічне місто, як Дніпро чи Київ. Якою тут має бути експозиція з космонавтики?». Тому це музей здійсненої мрії. Це була експериментальна експозиція, бо на той час тема космосу завжди була ідеологічною. Коли ми відкривалися, то не знали, чи взагалі затвердять таку суміш філософії і космосу. Відкрилися ми 1 червня 1991 року, через два місяці розпався СРСР і ми почали відтворювати свою концепцію, яку задумали від початку».

— Ти часто приходив до музею?
— Я вперше потрапив до музею 1991 року і там прогулював пари. Щоб мене ніхто не бачив, я сідав і слухав музику (частиною експозиції музею є крісла з навушниками, де можна послухати «космічну» музику — ред.).

— Революція Гідності якось вплинула на творчість «Другої ріки»?
— Альбом «Supernation» ми почали до Революції Гідності і тексти змінювалися разом з подіями на Майдані, разом з країною. Так в це вірилось, так хотілося змін і відобразити це в тому, що робиш. Це дуже вплинуло на нас, тому ні про що інше не хотілося писати. Навіть якби хотів писати про кохання, то починав про кохання, а закінчував тим, що відбувається в країні, що ти відчуваєш насправді, як впливають на тебе ці події. Була надія, що суспільство змінилося, але недовго.

— Тобто тобі здається, що був час змін, який минув?
— Ні, це як вакцина, яку ми отримали. Я думаю, що люди можуть помилятися, але вони вже не зможуть повернутися до того первинного стану, в якому були. І якби не було того Януковича (Віктор Янукович — четвертий президент України, який втік з країни — ред.), виник би якийсь інший. Зрозуміло, що ми вже не зможемо терпіти тирана, який прийде і буде знущатися над тобою, над твоєю країною. У цьому я переконаний.

— Скільки загалом ти прожив у Житомирі?
— Десять років, але мені здалося, що все життя. У Києві я вже набагато довше живу.

— Є відчуття, що до Житомира ти їдеш як у гості?
— Ні, відчуваю, що їду додому. Тобто я маю три таких місця — це Любар, Житомир і Київ. Але по-справжньому вдома там, де родина.

Житомирський амбасадор Валерій Харчишин та його місто. ВІДЕО

На головну сторінку

«    Лютий 2020    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
242526272829 
Новини