Авторизація
Імя користувача :
Пароль :
Відновити пароль!
Скільки десятиліть треба житомирським комунальникам, щоб замінити поруйновані та вкрадені каналізаці ...
Скільки десятиліть треба житомирським комунальникам, щоб замінити поруйновані та вкрадені каналізаці ...

До редакції сайту Житомир-онлайн зателефонували...

  • Скільки десятиліть треба житомирським комунальникам, щоб замінити поруйновані та вкрадені каналізаці ...
    Скільки десятиліть треба житомирським комунальникам, щоб замінити поруйновані та вкрадені каналізаці ...

    До редакції сайту Житомир-онлайн зателефонували...

  • Житомир на 15-му місці серед обласних центрів за якістю життя
    Житомир на 15-му місці серед обласних центрів за якістю життя

    Журналісти сайту НВ провели аналіз...

  • На вулиці Чуднівській у Житомирі знову аварія. ФОТО
    На вулиці Чуднівській у Житомирі знову аварія. ФОТО

    Тільки що "черкнулися" на вулиці...

  • У житомирської пенсіонерки шахрай вкрав останні гроші: старенька благає про допомогу
    У житомирської пенсіонерки шахрай вкрав останні гроші: старенька благає про допомогу

    До редакції сайту Zhitomir-Online звернулася...

Новини

Народ «безМОВствує»?

7 липня 2012
Влада продовжує осягати межі дозволеного. Досі експеримент давав майже виключно позитивні результати. Минулого тижня стався невеликий збій. Протестний електорат утішився прикладом відносно ефективного опору режимові.

Шахрайським способом прийнятий злощасний закон «Про засади державної мовної політики» так і не удостоївся підпису спікера. «Етапування» документа на Банкову для завершального візування відкладене на невизначений термін. Віктор Федорович не ризикнув показуватися в Українському домі й скасував заплановану там «глянсову» прес-конференцію. Подія неабияка, якщо пам’ятати про болісне прагнення Януковича постійно демонструвати, хто в домі господар. Свідченням певної розгубленості гаранта стала й відмова від насильницького виселення протестувальників із Європейської площі. Анітрохи не применшуючи рішучості та завзяття учасників акції, зазначу тільки, що розгону б не уникнути, якби був відповідний наказ. Перевага «Беркута» над мітингувальниками виглядала очевидною й разючою. Зігнаних у центр столиці бійців було достатньо якщо не для переможного взяття Рейхстагу, то для успішного штурму палацу Аміна — точно. Але для остаточного вирішення проблеми потрібні були жорсткі заходи, а готовності йти на них у Януковича, цілком очевидно, забракнуло. Ось чому команда йти до кінця, незважаючи на наслідки, команда змести й розтоптати з Банкової так і не надійшла.

Важко судити, що саме зупинило Віктора Федоровича. Чи то демарш Литвина, який сплутав карти. Чи то страх, що неминуча жорстокість до учасників акції викличе ще більш рішучий і масовий протест. Хай там як, опозиція (несподівано для себе) домоглася локальної перемоги. Дуже розчарованих прихильників фронди такий проміжний підсумок має трохи підбадьорити. Хто там розбиратиметься, що в основі тимчасового успіху лежать не так мудрість вождів і розрахунки організаторів, як збіг обставин і порив жменьки ентузіастів. Важить результат. Крім того, опозиція отримала перепочинок, що дозволяє зібратися з думками й виробити бодай якийсь чіткий план, який дозволить перетворити тимчасову удачу на повноцінний тріумф. Хоча зробити це буде нелегко.

Писати про «мовну» тему, не повторюючи багатократно сказане, складно. Кожному було очевидно, що після першого читання настане друге. Що горезвісний проект Ківалова—Колесніченка створювався не для того, аби кидати його на півдорозі. Але розробкою ефективного опору його тріумфальній ході чомусь так ніхто й не затурбувався. Ганебний провал опозиції, яка «прогавила» попереднє схвалення одіозного документа в червні, на жаль, мало чого навчив борців із владою. Акція під стінами Українського дому була не спланованим, підготовленим заходом із чітким алгоритмом дій і чітко окресленою метою, а спонтанною реакцією невеликої кількості людей. Котрі, зрештою, врятували репутацію тих, хто забув, що підготовка до виборів не обмежується захопливим складанням списків, а політика не зводиться до регулярної участі в телешоу. Скільки про це говорили…

Мабуть, стільки ж, скільки й про те, що війна з «мовним» проектом — це наслідок раніше програної (щиро вірю, що не остаточно) боротьби за мову. Чи не головний творець цієї поразки — Віктор Андрійович, який уперто не дає про себе забути і тепер із безрадичських кущів безстрашно посилає мудрі поради тим, хто перебуває на передовій. Сім років тому один знайомий уїдливо зауважив: «Научим и негра в преклонных годах. Не все еще, братья, упущено. Все мову освоят, но только тогда, когда ее выучит Ющенко». Сміх сміхом, але Янукович, який вивчав українську як іноземну, формально володіє державною мовою краще, ніж його попередник. Для якого «солов’їна, калинова» справді рідна. Коли президент-патріот висловлюється як Вєрка Сердючка, це погана реклама для однієї з найгарніших мов у світі. Але, думаю, коли б він говорив навіть як Микола Янович, йому б вибачили. Якби він зробив українську затребуваною, престижною, модною. А в 2005-му для цього були всі умови. Ющенко мав унікальну можливість зробити ренесанс української одним із головних пріоритетів державної політики. На ділі, а не на словах. Але для цього були потрібні не проповіді, заклики й накази. А українські школи, українські бібліотеки, українські підручники, українська література, українське кіно, українська музика. Були потрібні реальна підтримка, ефективні стимули, дійова реклама, позитивні приклади, продумані преференції. Пріоритет модерності над шароварністю. Гроші, витрачені на пам’ятники героям минулого, можна й треба було витратити на пошук і навчання героїв майбутнього. На виховання тих, хто сьогодні щиро, енергійно й масово захищав би святе. На площі, а не в Інтернеті. Популяризувати українську мали б не ентузіасти, такі як Іван Малкович чи Святослав Вакарчук, а державні органи. І державною політикою в цій сфері мали стати не нав’язування, а пропозиція. Не примус, а заохочення. Не монополізація, а конкуренція. Проте так багато часу пішло на накопичення капіталу на газі та на відпочинок на пасіці… Скільки зарікався не згадувати цього нікчемного плутаника, але ж доводиться. Щоб застерегти тих, хто муситиме вирішувати мовну проблему в майбутньому. Адже вона не зникне сьогодні, незалежно від того, якою буде доля ківаловсько-колесніченківського творіння.

Чи таке вже воно небезпечне, це творіння, чи таке вже кепське? Знову доведеться повторюватися, оскільки, незважаючи на сказане й написане, ці запитання звучать надто часто. Законопроект (поки що, на щастя, не закон), м’яко кажучи, недосконалий із правової точки зору, він містить масу двозначностей і дає надто багатий ґрунт для вільної інтерпретації його положень. Не кажу вже про те, що юристи відшукали в ньому прірву порушень Конституції та чинного законодавства. Законопроект громіздкий і складний для застосування, його прийняття передбачає масштабну корекцію інших нормативних актів, а точне виконання його норм потребує значних коштів. Але, наскільки можна судити, ніхто нічого особливо не збирається змінювати чи виділяти.

Проект політичний по суті, його мета — передвиборна, отож особливо надриватися в плані суворого виконання його приписів влада не стане. Проект небезпечний з погляду національної безпеки, бо здатний спровокувати не тільки агресивні протестні настрої на Заході країни, а й сепаратистські настрої в місцях компактного проживання деяких національних меншин. Проект просто образливий для державної мови, оскільки в деяких регіонах, по суті, дозволяє вивести її з обігу взагалі.

Головна ж небезпека, на мою думку, у створюваному прецеденті. У психологічному ефекті. Якщо проект стане законом, то він перетвориться на відмичку, відкриє шлях для дальшої, остаточної розправи над одним із символів держави. Вже коли так (жорстоко з погляду сенсу й по-шулерськи з погляду форми), ламаючи рамки пристойності, Регламент і Конституцію, можна поводитися зі святинями, то що казати про інші, менш болісні сфери життя? Річ навіть не в тому, що українська мова не заслужила хамства, яке дозволяють собі убогі правителі. Річ не в тому, що знати й шанувати державну мова — обов’язкова вимога в будь-якій країні. Зокрема й там, де державних мов кілька. Ми знову вимушені повторювати очевидне: мова, як герб, гімн, прапор, Конституція, територія, є основою державності. Неповага до основ підриває авторитет влади в очах суспільства і держави — в очах навколишнього світу. Відсутність надміру різкої реакції всередині й зовні не має вводити владу в оману. Цинізм політиків заражає цинізмом виборців. Ось тільки останніх більше. Коли зійде зерно, засіяне сьогодні, хто знає. Але я б на місці Януковича з товаришами боявся врожаю.

Після першого читання окремі опозиціонери щиро сподівалися, що регіонали не доведуть операцію до кінця. Можливо, вони заздалегідь шукали оправдання для власної безпорадності? Дехто вірив, що самого факту розгляду цього проекту для влади достатньо, аби мобілізувати якусь частину свого розчарованого електорату. Тепер, коли друге читання відбулося, ті ж таки політики сподіваються, що Янукович не ризикне підписати майже готовий закон. Марний, з одного боку. І небезпечний — з іншого.

На нашу думку, влада готова йти до кінця. І непорозуміння з Литвином хоча й розладнало плани, проте не відбило охоти. Впертість, яку демонструють у цьому питанні, має на меті те ж саме, що й попередні бульдозерні атаки. Показати, що немає заборонених тем і питань, яких не можна вирішити. Показати байдужість до наслідків та суспільної думки. Посіяти страх у рядах противників, переконати у власній непорушності.

Був Литвин слухняним виконавцем, чи його використали втемну? Щирим був його порив, чи це гра? Узгоджував він свій демарш із Банковою, чи це експромт? Найімовірніше, Володимир Михайлович скористався ситуацією. Багато хто вважав, що Банкова була в курсі, і проект Забарського, який серйозно спрощує процедуру обрання й зняття спікера, був частиною комбінації. Мовляв, Литвину дали зберегти обличчя, а він обіцяв не перешкоджати «мовному погрому». Швидше за все, було інакше: проект Забарського, найімовірніше, був грою на перспективу, — влада хотіла вберегти себе від затяжної спікеріади в майбутньому, після чергових виборів. За старою схемою, для обрання голови парламенту було потрібно, щоб не менше 300 народних обранців взяли бюлетені для таємного голосування. Не маючи конституційної більшості, керувати таким процесом непросто, а на конституційну більшість ПР не замахується. До того ж таємне голосування може піднести сюрпризи, а вони владі не потрібні. Проста більшість і просте натискання на кнопки — що простіше?

Можна припустити, що вчинок Литвина справді спантеличив Банкову. І що Володимир Михайлович керувався цілком прагматичними міркуваннями — не хотів ускладнювати собі життя перед майбутнім походом на мажоритарку. За чутками, на Банковій віднедавна з певними побоюванням почали ставитися до того, що кандидатами на перемогу в одномандатних округах може виявитися пристойна кількість відносно самодостатніх персонажів, з якими буде важко (або, як мінімум, дуже дорого) домовитися. Особливо якщо в майбутньому скликанні вони сколотяться в групу. Литвин, Порошенко, Палиця et cetera не становлять небезпеки поодинці. Не становлять небезпеки у складі провладної фракції. Але в колективному автономному плаванні вони здатні попсувати кров. Особливо якщо їхню команду згодом почнуть поповнювати інші мажоритарники. Які тримають ніс за вітром і не мають охоти йти на дно разом із владою, коли її рейтинг продовжуватиме падати. Подейкували, Литвину могли запропонувати місце в прохідній частині списку ПР, що називається, від гріха. Відмовою підписати сумнівний законопроект він собі, можливо, цей шлях перекрив. Можливо також, що цим вчинком він повернув собі довіру частини виборців. Адже виключати, що наразі банальний розрахунки збігся зі щирим переконанням, не можна. Хоча тривала присутність у владі й доволі швидко позбавляє ідейних сентиментів.

Втім, для Володимира Михайловича все тільки починається. Софіти згаснуть, депутати розійдуться… Те, що Рада, по суті, не захотіла приймати його відставку, симптоматично. Його спробують умовити або зацікавити. Зрештою, примусити рішенням суду. Можуть піти на його умови і, що називається, переголосувати проект, по змозі уникаючи порушень. Але це буде демонстрацією слабкості, а влада цього не хоче. Влада може плюнути на умовності, і тоді проект піде на Банкову з підписом Мартинюка, — одним порушенням менше, одним більше. А знадобиться — переоберуть спікера, і все. Готовність не задкувати очевидна. Але й страх перегнути палицю поки що є. Отже, є й шанс цей страх посилити.

Потрібно бодай спробувати примусити владу поважати себе.
Автор статті: Сергій Рахманін

Джерело статті: «Дзеркало тижня. Україна»

На головну сторінку

«    Вересень 2021    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930 
Новини