Авторизація
Імя користувача :
Пароль :
Відновити пароль!
Житомирська обласна філармонія ім. С. Ріхтера запрошує на закриття 84 концертного сезону в онлайн фо ...
Житомирська обласна філармонія ім. С. Ріхтера запрошує на закриття 84 концертного сезону в онлайн фо ...

Дорогі...

  • Житомирська обласна філармонія ім. С. Ріхтера запрошує на закриття 84 концертного сезону в онлайн фо ...
    Житомирська обласна філармонія ім. С. Ріхтера запрошує на закриття 84 концертного сезону в онлайн фо ...

    Дорогі...

  • Житомирську 95 окрему десантно-штурмову бригаду президент України нагородив відзнакою
    Житомирську 95 окрему десантно-штурмову бригаду президент України нагородив відзнакою "Мужність та ...

    Президент України Володимир Зеленський нагородив...

  • У Миколаєві ракета потрапила в багатоповерхівку, є поранені та загиблі
    У Миколаєві ракета потрапила в багатоповерхівку, є поранені та загиблі

    В результаті ракетного удару по...

  • 40 куль «самооборони»: трагічна історія 12-річного киянина, якого прийняли за диверсанта і розстріля ...
    40 куль «самооборони»: трагічна історія 12-річного киянина, якого прийняли за диверсанта і розстріля ...

    Такі історії нині не поспішають...

Новини
"Оце підкидають мені люди котів, а я забираю, бо шкода", - 77-річний дідусь з Баранівського району

"Оце підкидають мені люди котів, а я забираю, бо шкода", - 77-річний дідусь з Баранівського району

20 листопада 2013
У свої 77 літ він вправно обробляє город, тримає трьох корів, двох бичків, шістдесят курей, має свиней, коней, а ще — дев’ятеро котів та чотирьох собак, - пише газета "Голос України".

Про Марцелія Івановича ми почули від ялинівського сільського голови і поїхали до Лісового. Господар порався біля худоби. Подвір’ям поважно ходили кури, під деревом у затінку спав собака, а біля нього крутилися котенята.

— Оце підкидають мені люди котів, а я забираю, бо шкода! Зараз закінчу із підстилкою для «дівчат» — і поговоримо.

«Дівчат» у діда Марцелія троє: це — корівки Зірка, Красуля і Вишнюха. А в іншому хліві є і «хлопці». Вони — «парубки» на всю округу.

— Зі своїми бичками парую корів і в нашому селі, і в сусідніх, — пояснює він. — Щоправда, є безсовісні люди, не платять за послуги.

Взимку у Марцелія Івановича жили троє бичків. Весною одного продав. Інших поки що не віддає, бо тепер дуже дешеве м’ясо.

За ними важко доглядати. Один із бичків нещодавно ледь не вбив господаря.

— Не міг від нього й дрючком відбитися! А він мене рогами до стіни притис... Мій собака Жук почув, що я кричу, прибіг, схопив зубами бика за морду і загнав у хлів.

— Як ви всьому даєте раду?

— Працюю змалку, як то кажуть, з самого пуп’янка. Зараз шкодую лише, що за цією роботою не було часу й одружитися. А тепер кому я вже потрібен?

На долю наш герой не нарікає, хоча життя видалося нелегким. Найбільшим скарбом вважає здоров’я, коли воно є, то є все: і наснага до роботи, й бажання до життя. Марцелій Іванович звик до великого господарства. Адже 55 років пропрацював на фермі.

— П’ятсот свиней годував, за бичками дивився; і сторожем був, і доярем, — каже він. — Удома теж завжди було багато худоби. Батьки хворіли, доводилося хазяйнувати самому.

Щоб попорати господарство, дід Марцелій встає о четвертій ранку, лягає о десятій вечора. Ранок починається «з доїння корів та варіння баняків». Водночас готує страви й для себе.

— Тушу м’ясо, смажу яєчню, інколи борщ варю. А найбільше люблю смажити деруни. Нас у батьків було семеро, я — другий, нерідко доводилося куховарити на всю велику родину.

— Кажуть, колись недалеко від вашого села, у лісах, процвітало самогоноваріння. Ця горілка начебто була особлива: м’яка і смачна...

— Це ви про житнівку? — сміється дідусь. — За колгоспно-трудодневої системи ми навіть не знали, яка вона на смак, ота «казьонка». Допомогли сусіди зорати город, посадити картоплю, привезти з лісу дрова — без могорича не обійтися. Горілку гнали з житнього зерна, от і називали житнівкою. Зараз у Лісовому таку вже не роблять.

Я один час теж пробував, але за один-два тижні покинув цю справу. Адже через спиртне — бійки і сварки у сім’ях, — зізнається чоловік. — Краще худобу доглядати.

Дід Марцелій горілку не полюбляє. Може на свято двадцять грамів пригубити, не більше.

— Як подивлюся, що в державі та світі робиться через ту горілку, то страх бере.

Життя дідусь сприймає по-філософськи. Мудро мислить і вміє усьому дати оцінку. Придбав собі супутникову антену, щоб дивитися більше програм. Завдяки цьому Марцелій Іванович завжди у курсі того, що відбувається далеко за межами села.

— З чого живуть у Лісовому?

— Хто — пенсію отримує, хто — на заробітках у Києві, Житомирі та Баранівці, — каже він. — Дехто збирає ягоди та гриби на продаж, березові віники в’яже. І, звичайно, домашнє господарство приносить копійку.

Дідусь раніше теж в’язав віники на продаж, але через велику конкуренцію збут упав. Тепер на нерозпроданих віниках сплять його коти.

За словами Марцелія Івановича, роботи в селі вистачає. Але, щоб своє господарство давало прибутки, треба працювати з ранку до ночі. Бо худоба «сама не доїться і гній із хліва не викидає».

— Хто на землі сидить, той не боїться, що впаде, — посміхається мудрий господар.


На головну сторінку

«    Червень 2022    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930 
Новини