П’ять років тому я була в центральній бібліотеці Гамбурга, що на півночі Німеччини. Там мою увагу чомусь привернула одна книжка в червоній обкладинці. Вона називалася "Я повинна любити свого батька, так?" – а спереду була фотографія жінки, яка мені когось віддалено нагадувала.

Отже, я взяла книжку в руку і почала гортати. Там було багато фотографій, і роздивляючись їх, я все чіткіше відчувала, що щось не так.

Наприкінці книжки автор підсумовує біографічні подробиці жінки з обкладинки та її рідних. Аж тут я усвідомила, що вони повністю збігаються з тим, що мені відомо про власну біологічну сім’ю і що ця книжка – моя родинна історія.

Жінка на фото – це моя мати, а її батьком був Амон Гет, комендант концентраційного табору Плашув у передмісті Кракова.



Мати нічого мені про це не розповідала, але вона мене й не виховувала – вона відмовилась від мене в ранньому дитинстві. Коли мені було кілька тижнів, мене відправили в дитячий будинок, де мама часом мене навідувала. Потім мене передали у прийомну сім’ю, котра вдочерила мене, коли мені виповнилося сім. Отже, до семи років я часом бачила маму, але після того наші зустрічі припинились.

Ми зустрілись лише один раз, коли мені було вже за 20. Але й тоді вона мені нічого не розповіла – мабуть тому, що хотіла мене вберегти. Вона вважала, що мені краще не знати про своє справжнє минуле, про правду, про свою родину й дідуся.

Я була глибоко шокована, коли дізналася, – ніби землю вибило з-під ніг.

Не в змозі нічого робити, я пішла додому, прихопивши книгу з собою, і вдома прочитала її від початку до кінця. Там було безліч подробиць про маму, бабусю й дідуся – Амона Гета.

Поступово я почала розуміти, наскільки прочитане змінює моє життя. Я виросла у прийомній сім’ї, а відтак нічого не знала про своє минуле – або майже нічого. Тому я почувалася приголомшеною, коли на мене звалились подібні новини.

Минуло кілька тижнів, а може, й місяць, поки я почала приходити до тями.

Я бачила фільм "Список Шиндлера", в якому мого діда зіграв Ральф Файнс. Я знала, що його персонажа звати Гет, але ні про що не здогадувалась – не могла й уявити, що це мій родич.

Гадаю, якби я знала все це з дитинства, мені було б легше; я б змогла краще "вписати" це в своє життя. Інформація звалилася на мене так несподівано, наче сніг на голову, і я була майже нездатна сумістити її з моїми уявленнями про те, хто я така.



Дуже боляче знати, що ми з Амоном Гетом генетично пов’язані. Частково, я це відчуваю, але все одно між нами лишається дистанція. Цим я відрізняюся від своєї матері, адже вона виросла з рідною матір’ю (моєю бабусею), тому їй було б складно викреслити минуле з свого життя.

Я намагаюся не викреслювати минуле, але поставити його на належне місце; інакше кажучи, не ігнорувати його, але й не жити постійно з його тінню на собі.

Я не є відображенням цієї частини сімейної історії, але й не можу уникнути міцного зв’язку із нею. Я намагаюся знайти спосіб інтегрувати це в своє життя.

Це дуже унікальна і нетипова історія, яка має глибокий зміст. Вона пробуджує вічне питання: що робити з гнітом минулого, який обтяжує сучасне? Думаю, вона покликана показати, що людина все ж може отримати особисту свободу від минулого.

Дженніфер Тідж була гостею програми World Update на каналі BBC World Service. Вона написала книжку під назвою "Мій дід Амон мене б застрелив".