Авторизація
Імя користувача :
Пароль :
Відновити пароль!
У Пулинах після сварки з місцевим попом жінка здійснила “теракт”
У Пулинах після сварки з місцевим попом жінка здійснила “теракт”

Скандалом закінчилася суперечка у Пулинах...

  • У Пулинах після сварки з місцевим попом жінка здійснила “теракт”
    У Пулинах після сварки з місцевим попом жінка здійснила “теракт”

    Скандалом закінчилася суперечка у Пулинах...

  • Ограничение выезда мужчин из городов обрушит весь тыл
    Ограничение выезда мужчин из городов обрушит весь тыл

    Сказать, что весь бизнес в...

  • На залізничному перегоні Бережесть–Словечно сталася аварія, один з мостів виявився підірваним. ФОТО
    На залізничному перегоні Бережесть–Словечно сталася аварія, один з мостів виявився підірваним. ФОТО

    Інцидент стався неподалік від кордону...

  • «На момент его ареста младшему сыну было 15 дней». Печальная история семьи житомирских поляков
    «На момент его ареста младшему сыну было 15 дней». Печальная история семьи житомирских поляков

    Мои предки по маминой линии...

Новини
Сергій Горохівський: Старенький АК-74 в руках українця, котрий воює за майбутнє дітей, набагато потужніший за новітній АК-101 в руках окупанта, що воює за міфічне минуле "дідів"

Сергій Горохівський: Старенький АК-74 в руках українця, котрий воює за майбутнє дітей, набагато потужніший за новітній АК-101 в руках окупанта, що воює за міфічне минуле "дідів"

2 червня 2022
Ми регулярно розповідаємо про людей, котрі доводять, що патріотизм кожного українця свідчить про те, що перемогти нас не вдасться, якщо всі ми можемо робити прості, звичайні, але потрібні для захисту нашої країни речі.

Цього разу наша газета розповідає про уродженця Житомирщини, офіцера з міста Любар, який на сьогодні проживає разом з родиною в Києві - Сергія Горохівського. Він з найпершого дня війни став до лав підрозділу Територіальної оборони, який захищав Київ та Ірпінь, і зараз продовжує боронити нашу країну від загарбників вибиваючи окупантів зі Слобожанщини.

Ще з 2014 року Сергій був на захисті нашої держави і п'ять років воював проти загарбників. Звільнився в 2019 році, так би мовити, пішов на цивільне життя і оселився в Гостомелі під Києвом. І перші хвилини початку війни 24 лютого 2022 року Сергій побачив на власні очі.

Сергій Горохівський: Старенький АК-74 в руках українця, котрий воює за майбутнє дітей, набагато потужніший за новітній АК-101 в руках окупанта, що воює за міфічне минуле "дідів"


Розповідь Сергія про початок війни, на перший погляд, має вигляд буденності. Але насправді за спокійним обличчям військового приховано чимало емоцій. І це не просто переживання за рідних, за Україну, за кожного з її мешканців. В розмові відчувається боротьба між невпинним бажанням вичистити країну від покидьків, що прийшли з території шаленого заболоття, та намаганням стримати себе у висловах. Адже військовому не личить бути надміру емоційним. За словами Сергія, краще всі емоції "конвертувати" у справедливе бажання перемогти, але разом із тим не втрачати розуму. Бо перемога українців, зокрема, і в тому, що ми кардинально відрізняємося від почвар, що прийшли на нашу землю. А тому опускатися до їхнього рівня – просто ганебно.

Справедливе бажання помститися – це нормально. А от сліпуча ненависть – має бути не основою, але стимулом, що перетворюється на сили воювати далі, до перемоги.

- Що Ви пам'ятаєте про той день початку війни та як стали до лав Територіальної оборони?

- Я з самого початку бачив, як все відбувалося. Мій будинок стоїть саме по тому повітряному коридору, по якому літаки сідають на аеродром у Гостомелі. Той самий, що зазнав першого ракетного удару, та куди висадилися окупанти.

Мені було треба їхати зранку у справах, близько сьомої ранку я стояв біля машини, і в цей час на військову частину полетіла ракета. Я побачив ракету, яка пішла першою.

Сергій Горохівський: Старенький АК-74 в руках українця, котрий воює за майбутнє дітей, набагато потужніший за новітній АК-101 в руках окупанта, що воює за міфічне минуле "дідів"

Сергій Горохівський: Старенький АК-74 в руках українця, котрий воює за майбутнє дітей, набагато потужніший за новітній АК-101 в руках окупанта, що воює за міфічне минуле "дідів"


Звісно, що розуміння того, що відбувається, та вибухи змінили всі плани. Я зайшов до будинку, наказав рідним збиратися, а сам спакував речі і поїхав до Ірпіньського військкомату. Про що думав на той час? Якщо чесно, не дуже пам'ятаю. Про рідних, про долю України, про те, де ще окупанти пішли у наступ та як знайти всіх побратимів, щоб організуватися у підрозділ… Про зброю, про засоби захисту… Про що може думати військовий у такі миті? Головне – це навіть не зброя, а логістика підрозділів, щоб кожен боєць знав, де його командир, розумів завдання та вмів чітко виконувати команди. Чи боявся? Мабуть, ні… Точніше я хвилювався за тих сотні тисяч людей, котрі опинилися під ударами окупантів. Тому якихось інших варіантів, аніж їхати до військкомату – не було. Треба було захищати країну.

Але в Ірпінському військкоматі на той момент вже була величезна черги. Жодного сенсу чекати та втрачати час не було, тому я повернувся знов додому.

А вже близько 12 години дня 24 лютого на Гостомель зайшли гелікоптери, почалося пекло... Ми чекали близько п’яти годин, доки все стихло. Я відвіз родину до іншого міста, а сам, звісно, шукав можливості та підрозділи, де б я міг бути корисним. Тому поїхав на Київ шукати місця, де формувалися підрозділи. Дорогою зустрів ще одного чоловіка в формі і ми разом доїхали до військкомату... Але й там був трохи хаос, купа народу… Зрештою, я вирішив полишити спроби записатися до війська через військкомати. І вирішив стати до лав 130-го батальйону Територіальної оборони. Я працював в Солом’янському районі і знав, що там створювався батальйон ТРО. Формуванням частини займався мій давній побратим Вадим Озірний та теперішній комбат Юрій Костенко. Тому я туди і поїхав. Близько дев'ятої години вечора я вже був у батальйоні.


Сергій Горохівський: Старенький АК-74 в руках українця, котрий воює за майбутнє дітей, набагато потужніший за новітній АК-101 в руках окупанта, що воює за міфічне минуле "дідів"


- Кажуть, що бажаючих стати до лав ТРО на той момент було багато, були навіть ті, хто ніколи в житті не тримав в руках зброю…

- Так. Черги були великі. Щодня мінімум по п’ятсот осіб різного віку та можливостей. Ми протягом тижня набрали штат набагато більший, ніж це обумовлювалось. Але бюрократичними нюансами ніхто особливо не переймався, адже всі розуміли, що почалася війна, а не якісь ігри в "ати-бати". Тому як тільки формувалися підрозділи, люди одразу виходили на бойові позиції. Найтяжчим, мабуть, було пояснювати добровольцям, що їхня звитяга, мужність, бажання нищити ворога – це чудово, але наразі досвід служби у збройних силах – це пріоритет.

Не вистачало зброї… Проте я вже казав, що головне при формування підрозділів – це не тільки озброєння, але і чітка логістика та координація, підпорядкування, розуміння завдань, вміння їх виконувати та діяти відповідно до ситуації. І багато людей героїчно шли в бій і самі шукали противника, отримували завдання, виконували їх. Це можна по кожному окремо розказувати, як кожен відчайдушно боронив свою землю.

Тобто перше, що вразило, - це загальномасова мобілізація.

Але знаєте… Реально був страх, що щось "прилетить", а в нас купа людей в одному місці чекає на формування підрозділів. Ніколи менш, ніж п’ятсот чоловік на запис не було, плюс бійці які отримували зброю та майно.


- В перші дні війни найзапекліші бої під Києвом стали своєрідним "Рубіконом". Багато із захисників, які там були, сьогодні нагороджені. Які завдання виконував та які міста боронив ваш підрозділ? Які моменти оборони Києва запам’яталися найбільше?

- Оперативна обстановка вимагала прийняття негайних рішень. Підрозділи формувались та зразу залучалися до виконання службових бойових завдань. Це були об'єкти критичної інфраструктури, ключові об'єкти, які противник міг використати для висадки десанту та шляхи підступу до міста. В бої під Києвом наші підрозділи увійшли поступово, спочатку це були мобільні маневрені групи які формувались на базі дев'ятої роти батальйону. Саме такі мобільні групи із різних частин та підрозділів і визначали розвиток подій Пізніше на позиції зайшла тактична група на базі першої роти, а потім долучилась і друга тактична група. Перший підрозділ висунувся на позиції між Ірпінем та Бучею. Це був зведений підрозділ, основний кістяк якого складали резервісти з досвідом бойових дій та бійці, котрі пройшли військові курси. Очолив цей підрозділ офіцер батальйону Армен Асланян. Основою зведеної роти була перша рота батальйону на чолі із Артемом Соханем. Позиція, де стояв підрозділ, був попереду основної лінії оборони. Цю позицію визначила місцева ірпінська ТРО, вони не хотіли відходити. Серед них було багато ветеранів, резервістів, а ми його підсилили. Це й зіграло вирішальну роль. В окупантів була ілюзія що супротиву не буде. Вони не розраховували на відсіч, думали що з Гостомеля підуть парадними колонами на Київ. Але їхні колони згорали повністю – наша артилерія відпрацьовувала високоточно та ефективно. І лише за кілька днів окупанти зрозуміли, що вляпались у таку війну, яка їм навіть і не снилась, що ніхто їх тут не те, що не чекав, а кожен українець хоче лише одного – знищувати їх. Тому окупанти й почали ставати на позиції.

Бої були різного характеру. Усі розуміли, що ворога треба знищувати та гнати з нашої землі. Сьогодні в нас нагороджені орденами за мужність: командир зведеного підрозділу Армен Асланян, який був командиром в Ірпіні від 130 батальйону, Андрій Сохань, командир роти, на базі якої формувався загін, Андрій Сербін, - комвзводу розвідки, а ще комзводу, молодший лейтенант Сергеєв Дмитро, який прийняв атаку ворожих танків. Але останній, на превеликий жаль, посмертно. Окрім того за хоробрість та мужність в боях під Ірпінем нагороджені ще багать військовослужбовців рядового та сержантського складу.


- Будь-який військовий підрозділ є настільки слабким, наскільки слабким є бодай один його солдат. Багато з добровольців, окрім бажання захищати країну, не мали нічого, зокрема досвіду. Що Ви можете сказати саме про ваш підрозділ і як допомагало братерство та досвід?

- Я не можу сказати, що була якась слабкість. Так, були добровольці, котрим не вистачало певного досвіду. Але була мотивація, і вона була дуже високою. І страху не було. Мотивація, координація, розуміння, - все заради перемоги. Ніхто не думав сховатися. Люди прагнули захищати рідну землю. Люди швидко навчалися. Навчалися всьому – від перезаряджання зброї та розуміння команд, до надання першої допомоги. Ніхто не пропускав жодного пояснення чи роз'яснення від досвідчених товаришів, інструкторів та командирів. Бо кожен розумів, що від нього залежить не лише його життя да боєздатність, а й боєздатність всього підрозділу та життя побратимів.

- Сьогодні ваш підрозділ звільняє Слобожанщину від окупантів. Чи відрізняється бойовий дух перших днів війни від теперішнього?

- Після того, як бої в Київській області ущухли, ми ще тиждень знаходилися в Києві, а потім майже повним складом передислокувалися в Харків. Але в сучасному розумінні ця передислокація – це лише зміна географічних назв. Межі Харківщини чи Київщини, Донбасу чи Херсонщини – це наша земля. Тому бойовий дух не змінився. Ми маємо звільнити нашу країну. З росіянами неможливо та й немає сенсу про щось там домовлятися. Тому виїзд на Харківщину нашого та й інших підрозділів - це черговий крок заради звільнення України, це ділянка фронту. Адже загроза втрати держави скрізь однакова, в кожній області, в кожному регіоні.


- Кажуть, що війна, - це не місце, де заводять нових друзів, але це саме те місце, де перевіряються старі друзі. Ви погоджуєтесь з цим?

- Друзі на війні – це категорія відносна. Коли ти на одній хвилі за покликом серця, тоді набагато простіше знайти побратима… Люди завжди різні, але сьогодні ситуація така, що люди стали майже всі однаковими в бажанні захисту країни. Тому пошук друзів – це радше пошук побратимів. Хоча навіть пошуком це не можна назвати.

На війні не шукаєш. На війні ти маєш побратимів і маєш ворогів. І сьогодні ми з побратимами нищимо ворогів України.


- Ви родом із Житомирщини, як і Залужний. Окупанти вторглися через ваші рідні краї. Що Ви відчували? Які переживання були?

- На мою країну напала сарана, яка нищить все живе на своєму шляху. Що я мав відчувати? Ми чітко розуміли, що її треба нищити, доки вона на захопила більше території. Житомирщина, Київщина, Донбас чи південь України - ми в перші дні розуміли, що вони вже скрізь, але куди йтимуть окупанти далі, як будуть прокладати маршрути – цієї інформації не було. Тобто було багато різної інформації, але потрібен був час для систематизації. З Житомирщини телефонували друзі, їх рідні… Я всім казав, що ми вже на місцях і робимо все, аби не пустити цю сарану вглиб.


Є переконання, що це війна цивілізаційна та світоглядна. Армія РФ воює за вигадане минуле, а Україна виборює майбутнє, РФ воює за міфічну пам'ять "дідів", а Україна за реальне майбутнє життя своїх дітей, і саме тому ми переможемо. Як Ви ставитесь до цього твердження?

- Це абсолютно вірно! Причину нападу росії можна шукати і сто років тому, і триста років тому. Так, хочемо ми цього, чи не хочемо, є спільна історія. Тільки це не спільна історія розвитку, якогось культурного піднесення. Це спільна історія боротьби України проти навали дикої орди. Змінюються назви сусідньої держави, але стратегія поведінки щодо України - не змінювалася ніколи. І не змініться. І найтяжче, мабуть, - це злам свідомості у наших людей, котрі досі жили якимись незрозумілими наративами про "адін народ". Ті, хто пройшов першу фазу російсько-української війни з 2014 року, розуміє, що немає нічого спільного між українцями та тими, хто називає себе "росіянами". Навіть та історія Другої світової, яку сьогодні перебрехала кремлівська пропаганда – це не те, за що ми маємо воювати. Адже ми не хочемо повторювати те, що було 80 років тому. Ми хочемо, щоб цього більше ніколи не повторювалося. Щоб ані наші діти, ані діти наших дітей ніколи не знали жахіть війни. Не існує жодного героїчного історичного виправдання для того, щоб розпочинати нову війну. Середньовічні поняття помсти чи відплати – це не ознака цивілізації та розвиненого суспільства. Тому так, це війна цивілізаційна. Сьогодні ми змушені брати до рук зброю не тому, що ми хочемо повторити те, що було, а тому, щоб цього ніколи не повторилося. В нас зовсім інші цінності та мета, аніж в орди шаленого заболоття. І новітня модель автомату «Калашникова 101» в руках окупанта, що воює заради брехливого минулого, набагато слабша та непридатніша для війни, ніж старенький АК-74 в руках вмотивованого українського бійця, котрий воює за майбутнє наших дітей та країни.

- Ваша родина, напевно, пишається Вами. Але з іншого боку – це постійна напруга та хвилювання. Як ви заспокоюєте рідних та близьких?

- Родина розуміє і знала що буде друга фаза війни. І те, що окупанти попруть на нас потужною силою – це було питання часу. Родина розуміє, хвилюється, але зайвих питань – жодних. Захищати країну, означає захищати родину. Не може родина існувати окремо від Батьківщини, від домівки. І моя родина це розуміє вже вісім років. Сьогодні вся країна розуміє, що мотивація у нас одна – захистити себе і свою державу. Більше того, це навіть почали розуміти на московських болотах, де в ефірах пропагандистів вже з'являються меседжі про те, що вмотивована українська армія з мільйона бійців – це набагато потужніша сила, ніж декілька мільйонів пригнаних "мобілізованих" росіян, яким ще треба пояснити, навіщо їм помирати в чужій землі. Тому моя родина підтримує мене, так само, як кожна родина кожного українського воїна підтримує його.

- Війна поставила в один стрій всіх громадян. Художники, музиканти, політики та вчені. Хто з відомих осіб зараз з вами поряд, допомагає?

- Самостійно мобілізувались різні люди, які є відомими, як у різних колах суспільства, так і для всієї країни, для загалу. Це музиканти, політики, державні діячі, особистості відомі в певних галузях та напрямках.

Наприклад, до нашого батальйону доєднався увесь гурт «Антитіла» на чолі із Тарасом Тополею. Вони із перших днів були в строю батальйону і безпосередньо задіяні до виконання завдань. Також до нашого підрозділу доєднались фронтмен гурту «482» Віталій Кириченко та лідер гурту «Тінь Сонця» Сергій Василюк. Вони й сьогодні є бійцями підрозділів 130 батальйону. Журналіст та політик Єгор Соболєв, який є бійцем підрозділу який залучався до оборони м. Ірпінь.

Люди які відомі безпосередньо в самій системі ТРО району та міста за її створення, а саме Денис Семирог-Орлик та Тарас Олексевич.

Із початком бойових дій надавали допомогу із різних питань народні депутати Роман Грищук та Сергій Рахманін, Юрій Павленко депутат Київради Юрій Тихонович. Навіть більше того, вони хотіли долучитись до складу батальйону, але з’ясувалося, що народний депутат України не має права офіційно ставати на службу за контрактом.Тому вони протягом першого тижня долучились до добровільного формування “Воля”, який формувався на базі 130 батальйону. Перший із ким я познайомився це був Юрій Павленко, командир мене познайомив в ніч із 24 на 25, на місці формування, якого я пам'ятав як губернатора моєї ж області та міністра молоді та спорту, що мене не аби як здивувало.

Як я потім дізнався, до того, як доєднатися до нашого загону ТРО, Юрій Олексійович намагався стати на службу ЗСУ і на службу в резерві 130 батальйону, у нього є офіцерське звання, але у нас на той час всі посади вже були зайняті. Навіть я коли прийшов записуватися до тероборони, в мене спочатку була посада поза штатом. Вже потім був розподіл, перерозподіл, але це вже відбувалося згодом.

І вони з перших днів, як добровольці, активно включились в роботу, активно реагували на звернення бійців нашого батальйону, допомагали нам вирішувати найрізноманітніші питання: від адміністративних та господарчих питань, до загального забезпечення. Особливо, коли це потребувало змін до законодавства. Тобто робили все, чим могли допомогти підрозділу. До речі цим вони щоденно займаються і наразі. Роман Грищук допомагає по забезпеченню включаючи і через гуманітарний штаб на базі його приймальні, Юрій Тихонович активно займається питаннями продовольчого напрямку, Юрій Павленко продовжує виконувати роботу в інтересах 130 батальйону перебуваючи разом з нами на позиціях на Харківщині.


- На завершення розмови хотілося б запитати, чи погоджуєтесь ви з тим твердженням, що війна – це перевірка на громадянськість, а не на політичні переконання?

- Знаєте… Я скажу так: у війни є лише одне політичне переконання – це захист та свобода нашої держави. І ця громадянсько-політична позиція об'єднала різних за діяльністю та політичними поглядами людей.

Сьогодні кожен з них справді докладає максимум зусиль від своїх можливостей для нашої перемоги.

Звісно, є ті, хто не захотів об’єднатися, доєднатися та захищати у міру своїх можливостей… Але про них сьогодні не хочу говорити. Їхній час, в тому чи іншому розумінні, обов’язково прийде.

Автор статті: Ростислав Гар

На головну сторінку

«    Липень 2022    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Новини