У Житомирі зберуть засідання комісії з топоніміки, аби вирішити, що робити з меморіальною дошкою російському поетові Саші Чорному. Таке рішення в міській раді прийняли після того, як ситуація набула розголосу в соцмережах.

Демонтувати меморіальну дошку поетові Саші Чорному, встановлену на стіні будівлі міського центру творчості дітей та молоді у Житомирі на майдані Корольова, 12, запропонувала житомирянка Ольга Швайко. Пост про це жінка написала на своїй сторінці у мережі Facebook. В Житомирі та й в інших містах України не повинно бути пам’яток людям, які хоч якось дотичні до творення російської культури, каже Ольга.



"У центрі міста, де великий потік людей, ніхто досі на це не зважав, – говорить жінка. – Тобто нікому навіть око не зачіпають такі моменти. Якщо ця меморіальна дошка Саші Чорному встановлена із краєзнавчою метою, то має бути цьому якесь пояснення. Більшість житомирян навіть не знають, хто це".

Для Ольги Швайко та інших житомирян, які не знають, ким був Саша Чорний і яке має відношення до Житомира, розповідаємо:



Поет Саша Чорний (13.10.1880-5.08.1932) народився в Одесі у родині провізора Глікберга.

Батько, Мендель Давидович Глікберг (1852 - 6 вересня 1911), був провізором, роз'їзним представником хімічної фірми, що випускала "потрійний" одеколон на Ізмайлівському проспекті (ступінь аптекарського помічника Мендель Глікберг отримав 16 квітня університету Святого Володимира у Києві, з 1907 року жив у Петербурзі). Мати, Марьям Меєрівна (також уроджена Глікберг, 1857-?), походила з купецької сім'ї - її брат, купець 2-ї гільдії Янкель Меєрович (Яков Маркович) Глікберг, був зайнятий в залізній залізній торгівлі. Батьки одружилися в Одесі 8 липня 1877 року. У сім'ї було шестеро дітей - Лідія (1879), Олександр (1880), Володимир (1883), Ольга (1885-1893) та Георгій (1893) [13]. Сім'я проживала у будинку Семашка (квартира 18) на Рішельєвській вулиці.

У 1890 році, щоб дати дитині можливість вступити до білоцерківської гімназії (куди він тримав іспит роком раніше, але не пройшов за відсотковою нормою для євреїв), батьки хрестили його. У гімназії він навчався одночасно зі старшою сестрою Лідією, потім втік із дому, став жебраком, жебракував. У 1895 році батько визначив його в 2-у Петербурзьку прогімназію, де він у 1897 році був залишений на другий рік у п'ятому класі за неуспішність з алгебри, за що залишився без фінансової підтримки батька. 18 вересня 1898 року фейлетоніст Олександр Яблонський опублікував у газеті «Син батьківщини» статтю «Зрізався по алгебрі» про страждання Сашка Чорного, і житомирський чиновник Костянтин Костянтинович Роше (член правління Волинського губернського суду по селянських -Світовому округу), зворушений цією історією, взяв хлопчика до себе і вже 2 жовтня 1898 визначив у 5-й клас 2-ї житомирської гімназії.

Костянтин Раше займав високу посаду в Губернському присутствії, був попечителем сирітського будинку і людиною досить освіченою.

Державна квартира, де жив з мачухою не мав власної сім'ї Костянтин Роше (1849—1933), розташовувалася в житловому флігелі Маріїнської жіночої гімназії на Великій Бердичівській вулиці. 30 травня 1899 року, під час своїх перших літніх канікул у Житомирі, Олександр Глікберг разом із гімназічним товаришем виїхав із очолюваним його приймальним батьком загоном до Уфимської губернії для розподілу зібраних на потреби голодуючих у Білебеївському повіті коштів. У шостому класі, після сутички з директором, він був виключений «без права вступу» і з цієї гімназії, і восени 1900 року став 18-го піхотного Вологодського Його Величності короля Румунського полку, розквартированого в Новограді-Волинському.

Саме в Житомирі виріс і змужнів поетичний талант Саши Чорного. Костянтин Раше дбайливо вводив гімназиста Олександра Глікберга в світ художнього слова, бо і сам розумівся на поезії, складав вірші. Він підтримав перші спроби свого вихованця і сприяв публікації їх у губернській газеті "Волинь".

У 1900 році Олександра рекрутували до війська, і прослужив він два роки в тому ж Житомирі, у 18-му Вологодському полку. Потім звільнився в запас і працював на митниці в містечку Новоселиці, на кордоні з Австро-Угорською імперією. Далі знову повернуся до Житомира. Юнак влаштовується дрібним чиновником у службу зборів, а з червня 1904 р. співпрацює з Житомирською газетою "Волынский вестник". В циклі віршів "Провінція" знаходимо картини життя то­дішнього Житомира: «Зимою жизнь в Житомире сонлива как сурок...» («На славном посту»). Незабаром газета припиняє своє існування. Простору провінційного міста Сашкові вже не вистачало, він хотів серйозно займатися літературою і 1905 року знову переїхав до Петербурга. Тут він почав співпрацювати з сатиричними журналами «Глядач», «Альманах», «Маски», «Лісовик».

27 листопада 1905 р. у сатиричному журналі "Зритель" з'явився вірш Глікберга "Чепуха", під яким стояв підпис до того часу невідомий читачам: Саша Чорний. З цього часу популярність поета зростає, а його вірші обійшли сторінки майже всіх літературних журналів Росії. Сатира Чорного з’явилась в 1905 - 1912 роках, в критичний період російської історії, коли в серцях багатьох людей згасли високі ідеали, руйнувались надії і калічились їх долі. Гостро, аж до сарказму, висміює поет зраду високим ідеалам, обивательщину, паскудство, як у політиці, так і в літературі, і побуті.

Його перша книжка «Разные мотивы» надрукована 1906 року (всього у творчому доробку Саши Чорного понад 40 книг).

1912 року дебютує як дитячий письменник. Виходить його перше оповідання для дітей – «Червоний камінець», 1915 – книга віршів для дітей «Тук-тук», 1914 – «Жива азбука» у віршах. Поступово творчість для дітей стає його головним заняттям. Вірші для дітей випромінюють доброту, любов, турботу про душу дитини, проникнуті довірою і теплом. Дитячий світ був для нього тим притулком, куди він утікав від негараздів дорослого світу, і ідучи в цей світ, він щедро дарив йому своє серце, перетворюючись в доброго та розумного чарівника.

В роки першої світової війни він добровольцем пішов на фронт і залишався на передовій до кінця війни. Цей період життя відтворено в циклі віршів "Война", що дає право вважати його одним із засновників фронтової лірики. Війну він зображує як велику трагедію, як відтворення тих темних сил життя, ворогом яких він був.

1920 року С. Чорний емігрує в Литву, потім переїжджає до Берліну, Риму і нарешті до Парижу. Він покинув Батьківщину не як ворог, а як страждаючий син, що сам собі виніс вирок на добровільне вигнання, тому що він не визнавав шляхів боротьби через насильство, не визнавав обмеження особистої свободи і тому не сприйняв революцію.

Скитаючись країнах Європи, Саша Чорний написав чимало прекрасних віршів про людей Германії, Франції, Італії і Литви, видав збірник прози «Несерйозні оповідання» (1928), повість «Чудесне літо» (1929), дитячі книги «Сон професора Патрашкіна» (1924), «Щоденник фокса Міккі» (1927), «Кошача санаторія» (1928), «Рум’яна книжка» (1928).

1929 року Саша Чорний купив земельну ділянку в містечку Ла-Фав’єр, на Лазуровому узбережжі Середземного моря, збудував будинок, в якому часто гостювали російські письменники, художники, музиканти. Та недовго він насолоджувався життям у райському закутку Середземномор’я.

Помер Саша Чорний 5 серпня 1932 року. Він допомагав сусідові гасити пожежу на фермі. І от, серце не витримало напруги. Його улюбленець – фокстер’єр Міккі – з туги помер на грудях свого господаря.

Проте творчість поета збереглася в пам’яті нащадків назавжди. Читаючи його вірші, ми немов би мандруємо у часі, тому що його творчість – це живі сторінки історії, написані яскраво і виразно.