Авторизація
Імя користувача :
Пароль :
Відновити пароль!
Зеленский - как кот, который катается на гирляндах новогодней елки
Зеленский - как кот, который катается на гирляндах новогодней елки

Он хватается за все сразу,...

  • Зеленский - как кот, который катается на гирляндах новогодней елки
    Зеленский - как кот, который катается на гирляндах новогодней елки

    Он хватается за все сразу,...

  • Бійці КОРДу Житомирщини в одному з сіл Київської області затримали осіб, які напали на будинок підпр ...
    Бійці КОРДу Житомирщини в одному з сіл Київської області затримали осіб, які напали на будинок підпр ...

    Усі вони непрацюючі раніше судимі...

  • Не верю
    Не верю

    Шеремет - не сакральная жертва,...

  • Працівники чуднівського спиртзаводу перекрили автотрасу
    Працівники чуднівського спиртзаводу перекрили автотрасу "Житомир-Чернівці". ВІДЕО

    Люди протягом години безперервно рухалися...

Новини
Поет з Бердичева Валерій Хмелівський захоплюється історією Тартарії, мріє потиснути руку Біллу Гейтсу та вважає окупаційною бердичівську владу
Поет з Бердичева Валерій Хмелівський захоплюється історією Тартарії, мріє потиснути руку Біллу Гейтсу та вважає окупаційною бердичівську владу
18 листопада 2019
Хмелівський Валерій Йосипович - поет, прозаїк, публіцист, драматург. Народився 6 червня 1958 року в селі Малий Остріжок Хмільницького району Вінницької області. Поляк. Громадянин України. Одружений. Дружина - Олександра. Діти: донька Наталя і син Віталій. Онуки: Кирил(16), Анна(11) і Ніка(3).
Член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України. ЛауреатПершого міжнародного літературного конкурсу "Військово-патріотична проза і поезія "WAR IN UKRAINE — 2017", м. Харків.Дипломант IV Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Леся Мартовича, м. Жовква, Львівська обл. (2018р.). Переможець обласного конкурсу "Краща книга року-2018" у номінації "Поезія року" за видання "Короновані любов'ю", м. Житомир. Лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Василя Юхимовича (2019).
Автор книг: "Мить надовго"(2004, "Дніпро"), "Свято Світла", "Сонце і Небо", "День народження казки"(2017, "Рута"), "Дикий хміль"(2017, "Бук-Друк"), "Короновані любов'ю"(2018, "Рута"), "Інферія (Драми)" (2019, "Рута").Наразі видаються книжка прози "Лагідний граніт" та книжка поезії, спільний проект з Євгенією Юрченко "Буриме на двох".
Один із перших підприємців у Бердичеві, підприємство "ЕЛЕКС" зареєстроване 19 жовтня 1988 року. Очолював підприємства: "ЕЛЕКС", "ГРАН", "Укрхмільінвест". Протягом 2008-18 років виконував обов'язки директора Державного підприємства "Вінницький ЛГЗ".
З 2018 року перебуває на пенсії за віком. Обирався депутатом Бердичівської районної ради (1998р.) та депутатом Вінницької обласної ради (2004р.).


Поет з Бердичева Валерій Хмелівський захоплюється історією Тартарії, мріє потиснути руку Біллу Гейтсу та вважає окупаційною бердичівську владу


Улюблена книга – «Мартін Іден» Джека Лондона. Себе асоціюю з собакою.Мрію побувати в Торонто, Нью-Йорку та зустрітися з Біллом Гейтсом.

Я неперебірливий у їжі, але вмію готувати партизанську кашу. Це популярна страва на Вінниччині, проте в різних селах її готують по-різному. Партизанська каша в ОбодівціТростянецького району (мене частував нею сам сільський голова) - це пшоно і дрібно нарізана московська ковбаса, причому в пропорції один до одного. Думаю, якби партизани таким харчувалися, то вони й досі б сиділи у лісах. А вже в Вінниці я куштував інший варіант цієї каші. З пшоном, маслом і подрібненим м'ясом копченої курки.
Мої домашні тварини - шість курок, півень і собака, всі мають свої імена. Курей не плутаю, вони всі різні: Принцеса, Чубарочка, півень Горлечко та інші. Як внучка назвала, так і називаємо. Кури вже, правда, не несуться, але ніхто їх різати не збирається. Вони - як члени родини, і собі на пенсію заробили.
Між чаєм та кавою обираю каву. Можливо, винен дефіцит кави у юності. В ті часи купити один раз на рік баночку розчинної кави - то вже було щастя. Дві – це вже був неймовірний джек-пот.
У мене є шкідлива звичка – я палю. Причому почав пізно, вже після тридцяти років. Винний водій Сашко, який у мене працював. Він палив, а я ні. І завжди в нього запитував, що він знайшов у цигарках. Він запропонував спробувати. Так все й почалося. Першу сигарету викурив, начебто добре. Друга цигарка не сподобалася. А потім почав палити регулярно. Мабуть, ритм життя затягнув. Розумію, що це шкідливо і правду пишуть про куріння, яке вбиває. Але нічого не можу вдіяти. (Та й не намагаюся щоб... дуже так). Буває, що зайшов думками у болото - і не знаєш, як з нього вибратися. Рими загубилися, сюжет не туди пішов. Тоді відкладаєш все, береш чашку кави і сигарету, і воно раз – стало на свої місця.
Автомобілів було більше десятка. Всі номерні знаки закінчувалися або на нуль, або на п’ять. Причому ніяких рухів для цього я не робив. Лише на нинішній це правило вже не діє. До речі, цей автомобіль перший, який зареєстрований на мене, всі решта були оформлені на мої підприємства.
Мрію побувати в Торонто, Нью-Йорку та подорожувати Південною Америкою. Неважливо де, просто погуляти по тим мегалітичним спорудам. Зараз я захоплююся історією великої Тартарії. Раніше нам про неї майже не розповідали, а для мене це країна знаменитих білих богів, які пішли по всьому світу. Є багато припущень та теорій щодо її існування. Навіть велика Китайська стіна стоїть бійницями до Китаю, тобто це не китайці її побудували, а хтось інший від Китаю відгородився.
Хотів би зустрітися з Біллом Гейтсом. Він теж поет - але у своїй галузі. В мене був один із перших комп’ютерів, і я бачив, як розвивалася комп’ютерна техніка. Він перетворив роботу оператора комп’ютера на задоволення. Хлопці з 2 курсу коледжу створили фірму «Майкрософт» на позичені гроші та стали найбагатшими людьми світу і найпотужнішими меценатами. Це варто поваги. Так що знайомство з Біллом Гейтсом мені б не завадило. Тим паче, що я зараз шукаю спонсора, щоб проставити мюзикл на моє лібрето. От Білл, я впевнений, дав би – а в Україні таких не знаю.

У дитинстві був неспокійною дитиною, таким залишився і в бізнесі, і в політиці. І навіть зараз, на пенсії, не можу сидіти на місці, а постійно рухаюся, займаючись улюбленою справою.

Шалений вихор. Так себе я можу охарактеризувати сам, і так мене часто називали партнери по бізнесу. Бо знали, що якщо є питання - значить, вони будуть вирішені швидко та якісно.
У шкільні роки ріс таким собі міксом мрійника та розбійника. Принаймні портрет одного з партійних вождів на голові у старшокласника я розбив, коли мене хотіли побити. Але все ж більше мрійник.
Пам’ятаю мій перший вірш, написаний в юнацькі роки. Від хати моїх батьків до хати моєї дівчини було шість кілометрів, мені було 17 років, а їй 21 рік. І коли приходить такий "свисток" до дівчини в роках, то хлопці після армії скажуть, де можна ходити, а де не можна. Так народилися рядки:
Очі блакитні...
Плаття в горошок...
Ми познайомились...
Ніною звуть.
Дозвіл на танець у неї попрошу,
Наглість така...
Однозначно поб'ють.
Я на погрози плюну байдужо.
Хто не спитає –
Нінку люблю!
Ребра ламають у вас на Забужжі?
Ребра не душу...
Не відступлю!


Уладівка ще від революції 1917 року вважалася бандитським селом, бо там поруч, в Кипоровому яру, базувався загін Якова Гальчевського ("Орла"). Ще у 70-х роках минулого століття дітей лякали "шепелем" і "гальчевським". А весь їхній гріх у тому лише був, що на окрик "Стой, ктоідьот!" вони відповідали... пострілом. До речі, зараз у Вінниці є вулиці і Якова Шепеля, і Якова Гальчевського. А в Інтернеті рекомендую прочитати всім книжку Я.Гальчевського "Проти червоних окупантів". Отакі насправді були уладівські "бандити". Так що ребра мої неушкодженими лишилися.

Моя мама вважає моїм найбільшим досягненням членство в «Національній спілці письменників України». Сам я пишаюся тим, що, перебуваючи на пенсії, не заростаю мохом, а придумав собі роботу і займаюся тим, що мені до душі. Радію, що маю підтримку в письменницьких колах та серед друзів в отих фестивалях і конкурсах, які ми придумуємо і реалізуємо тут, у місті Бердичеві. Це надзвичайно важлива робота не лише для мене, а й для України, адже ми відкриваємо нові імена талановитих молодих людей.
З дружиною ми, вінничани, познайомилися в Бердичеві. Хоча й навчалися у Вінниці в навчальних закладах, які були поряд. А разом із дружиною в групі вчилася дівчина з мого села. Та зустрілися саме в гуртожитку Рафінадного заводу в Бердичеві, коли я вже після армії прийшов на вечерю до землячки. З того часу разом.
Я так і не зміг пробачити свою тещу. Вона померла 1 квітня 2005 року, я їхав за сто кілометрів на похорони і думав, що треба зібрати всі свої образи і пробачити. Але не зміг згадати жодної. Я спочатку не міг зрозуміти чому. Адже не могла вона любити зятя більше, ніж власну дочку? Потім прийшло розуміння, що звичайна сільська жінка мала таку мудрість, що у сварці завжди ставала на бік зятя. Я розумію логіку, адже зі своєю дитиною мати завжди знайде спільну мову, а от з чужою – хтозна.
Багато моїх творів написано у партнерстві з поетесами, у тому числі – значно молодшими за мене. І зрозуміло, що спільна робота так просто не минається, адже всі ми живі люди. Мабуть, що їх чоловікам доводиться важко, навіть незважаючи на те, що ми з ними друзі по життю. Але коли працюєш над спільним проектом, хочеться створити такий твір, який хотілося б читати. А це не так просто – тому кожен шукає вихід. 14 листопада відбулася презентація збірки «Буриме на двох», яку ми писали вдвох з Євгенією Юрченко майже рік. Ми знайшли такий варіант: працювати в онлайн-режимі. Поет та поетеса, які дивляться по-різному на одне і те ж як чоловік та жінка. Наскільки це нам вдалося – скажуть читачі.
Любов до української мови закладена на генетичному рівні. В мене мама була вчителем української мови, причому таким, правильним учителем. У неї було життєве кредо що повинно бути одне кохання на все життя, один запис у трудовій книжці й одна мова. Їй вже 82 роки, якщо спитати, чи мала Шура Ясногорська з «Прапороносців» право на друге кохання, то вона навряд чи відповість, що так. Крім того, у нас була гарна, як для села, домашня бібліотека. Та й два роки служби в армії у Львові, я думаю, не минули даремно. У вісімдесятому році я приїхав до Бердичева, і ми з односельчанкою Валентиною Гобеляк жартували, що в Бердичеві лише ми двоє постійно спілкуємося українською мовою.
Діти взяли від мене всього потроху, але в сім’ї пишу вірші тільки я. Донька відкрила невелику кав’ярню – мабуть, тут проявилася і моя бізнесова жилка і любов до кави. Причому, коли я сказав, що маю вільний час і готовий допомогти, вона відмовилася. Бо прагнула все зробити самостійно. Моя перша любов – електроніка. На кожен новий рік я дітям робив нову гірлянду. Ми разом купляли ліхтарики, вирізали ялинку у лісовому господарстві. От ця любов до електроніки і передалася сину, який зараз працює в ІТ-бізнесі. Хоча в програмуванні я ніколи не розумівся, а от він працює з програмним забезпеченням.

Справжня мафія – це коли бандити, правоохоронці і влада працюють в одному напрямку. Відчув це на собі, коли шляхом рейдерського захоплення у мене забрали мій бізнес

Я не можу назвати Бердичів бандитським містом у 90-ті роки. Хоча перших кооператорів всі, навіть наші рідні, вважали бандитами. Бердичів був специфічним містом, бо бердичівський криміналітет не працював по Бердичеву. А поруч завжди були друзі. Варяги робили спроби сюди навідатися, але підприємці ставали один за одного. Працювали правоохоронні органи. Пам’ятаю, приїхали на двох білих крутих машинах донецькі бандюгани в місто, назвали Бердичів «городом непуганныхидиотов», спробували виставити кожного на гроші. То всі разом написали заяви у відділ по боротьбі з організованою злочинністю, і їх одразу пов’язали. Головне – не боятися.
До невдах себе не відношу. Найбільш невдалим став 2002 рік, коли мій бізнес знадобився акціонерному товариству «Укрпиво» і коли все керівництво області і району кинулося на Хмелівського в угоду одному з олігархів. Зрозуміло, що я не міг вистояти, для мене втрата бізнесу була важким періодом.
Ніколи не ставив собі за мету бути мільйонером, доларовим точно не був. Мільйонерство під час гіперінфляції не рахується. Я був везучим підприємцем, багато інвестував у розвиток бізнесу. Думав, що в країні будуть діяти правила гри, і навіть не міг уявити, що моє підприємство «Укрхмільінвест»з моїм 14-годинним робочим днем без вихідних і відпусток можна забрати і вкрасти. А потім продати вроздріб, як це робили з іншими підприємствами по всій країні згодом.
Коли я працював у Вінниці і був депутатом обласної ради, пропонували допомогти викупити і порізати цукровий завод. Був тоді такий бізнес – викупити за мільйон гривень цукровий завод, вкласти ще один мільйон в порізку, а виручка від брухту складає 5-6 млн. Я тоді сказав, що я так хочу так прожити своє життя, щоб про мене могли сказати «Жив одним життям зі своїм народом, не купляв у Кучми нагороди і не різав в брухт цукрозаводи».
На горілчаному заводі п’ють так само, як і будь-де, тільки менше. Показово, що зі ста працівників начебто алкоголік був один. І це був не директор заводу. За час нашої роботи на заводі ми завели собі звичку не брати на гулянку якусь особливу горілку. Ота, яка сьогодні є, таку й брали. Звідти і повелося, що моя улюблена горілка – вінницька.
Коли я залишав бізнес, остання розмова про гроші і про бізнес була з покійним Віктором Ізотовим. Тоді він нагадав мені, що колись ми починали бізнес, щоб отримати свободу. А свободу дають гроші. Я йому відповів віршем, і більше ми до цієї розмови не поверталися.
Налий...
І пригадаєм, брате мій,
про що нам мріялось колись...
Як нам хотілось стать багатими,
і як у вічній вірності
клялись.

І все збулось,
чого хотілось так –
з'явились гроші, успіх і любов...
Та занизька сьогодні планка та, –
давай, повернемось
до клятви знов.

Я відчуваю смак оновлення,
я залишаю бізнес,
бо душі
не сняться гроші незароблені,
а сняться...
Незаписані вірші.


У нас специфічна країна. І, як би ти не крутився, все одно маєш пересіктися з політикою.

У Бердичеві міській владі я відкрито сказав в очі, що вона має всі ознаки окупаційної. Їм це не дуже сподобалося, тому відносини не досить теплі. Але в мене є свої аргументи. Адже якщо письменнику для зустрічі з читачами потрібно писати чолобитну міському голові і брати дозвіл у міського голови, то тут є всі ознаки перевищення службових повноважень та узурпації влади. Тому в мене питання вже до тих, хто охороняє закон, чому вони на це не реагують. У Вінниці, наприклад, такого немає. Та й у жодному іншому місті України. Бердичів у цьому питанні унікальний.
В політику не лізу, вона мені набридла. Ще в тому, попередньому житті, де були і бізнес, і політика. Але є ситуації, коли ти не можеш від цього відійти. Так сталося, що я був першим із Житомирської області, хто виступив зі сцени Майдану. Я там читав свої вірші та вірші Анатолія Кондратюка. І пишаюся цим.

Вірю в потойбічне життя, навіть не сумніваюсь, що воно є. В мене є своя власна теорія. Я впевнений, що є хтось, хто тримає баланс у світі між темним і світлим, між добром і злом. Щоб ні ті, ні інші сили не змогли перемогти.


Я хрещений католик, хрестик не ношу, ношу ікону "Мати Божа Семистрільна". Мені з нею комфортно. Маю таку ж у себе вдома. У неї святкування не в числі, і зрідка припадає на мій день народження. Я не є прихожанином якогось одного храму, коли відчуваю потребу відвідати храм – зайду в любий, посиджу, і неважливо, якої він конфесії.
Декілька разів стикався з тим, що, коли у людини щось забирають, їй щось дають натомість. Після того, як у мене забрали бізнес, першим бажанням було помститися. Але з’явилася робота. Вона мене забезпечувала фінансово, але я не мав жодної вільної хвилинки. Зате саме тоді написав збірку віршів, яку видало видавництво «Дніпро». Сьогодні, маючи статус та ім’я, я не можу зайти у видавництво «Дніпро», а тоді вийшло. Тобто, умовно кажучи, якщо темні сили забирають у тебе сто доларів, то світлі сили не приходять і не дають тоді знову сто доларів. Натомість ти отримуєш щось інше. Міг би я зараз відмовитися від цієї збірки «Мить надовго», якби мені запропонували повернути бізнес? Однозначно, ні.
Автор статті: Денис Заремский

На головну сторінку

«    Грудень 2019    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031 
Новини