Авторизація
Імя користувача :
Пароль :
Відновити пароль!
Рембо по кличке «Кацап». Все подробности и версии ужасного побоища в Попельнянском районе
Рембо по кличке «Кацап». Все подробности и версии ужасного побоища в Попельнянском районе

Житель Новоселицы Попельнянского района, расстрелявший...

  • Рембо по кличке «Кацап». Все подробности и версии ужасного побоища в Попельнянском районе
    Рембо по кличке «Кацап». Все подробности и версии ужасного побоища в Попельнянском районе

    Житель Новоселицы Попельнянского района, расстрелявший...

  • “Це був самозахист. Їх було 8 чоловік, а я був сам”: подробиці масового вбивства в Україні
    “Це був самозахист. Їх було 8 чоловік, а я був сам”: подробиці масового вбивства в Україні

    “Це був самозахист. Якби в...

  • У Житомирі з'явилася популярна в Європі страва
    У Житомирі з'явилася популярна в Європі страва

    Вперше за всю історію Житомира...

  • Українці вважають житомирського стрілка Захаренка найкращим кандидатом в президенти України
    Українці вважають житомирського стрілка Захаренка найкращим кандидатом в президенти України

    "На сьогодні ця людина, стрілець...

Новини
ЩО ВІДЧУВАЄШ, ПРИБИРАЮЧИ У ВІДДІЛЕННІ ХВОРИХ З КОРОНАВІРУСОМ?
ЩО ВІДЧУВАЄШ, ПРИБИРАЮЧИ У ВІДДІЛЕННІ ХВОРИХ З КОРОНАВІРУСОМ?
28 березня 2020
Олена Косенко – українка, родом з Буковини, зараз вона живе і працює санітаркою в Іспанії.

Вчора я вперше мала прибирати у відділенні з коронавірусними. Хвилювалась. Наша фірма мала нас навчити, як діяти у таких відділеннях, але зробила це не дуже якісно. Я була трохи розгубленою. Перед зміною попросила у начальниці, щоб вона пішла зі мною на мій поверх. Наші бригадирші останнім часом виглядають дуже замученими. Видно, що нелегко їм все організовувати. Так як керівництво розуміє, що наші бригадирші можуть захворіти, кількох прибиральниць зробили начальницями… Але свіжоспечені начальниці не встигли опанувати свій новий статус, адже з епідемією і старі кадри теж тільки починають освоюватись.

Я піднялась на поверх. Виявилось, що немає робочого візочка. Дві новенькі начальниці разом з медсестрою розказують мені, куди можна ходити у одному одязі, а куди тільки у одязі, який не промокає. Також кличуть мене подивитись, як одягається медсестра, яка має виходити у небезпечну зону. Всі навколо допомагають і коментують. Ритуал майже схожий на те, як на Буковині одягають молоду до шлюбу, тільки не садовлять на подушку і не співають «Дякую тобі, мамо, що будила мене рано». Мої начальниці не можуть мені розповісти, куди саме я маю виносити сміття, де набрати воду для прибирання. Також виявляється, що немає миючого засобу. Начальниця на більшість моїх запитань не має відповідей. Записує мої проблеми і обіцяє мені подзвонити і все мені роз'яснити. Я залишаюсь. Нервуюсь, тому що йде час, а я не можу розпочати роботу. У голові каша. Не маю ніякого чіткого уявлення, що маю робити. Нарешті мені привозять візочок. Збираю незаражене сміття. Наступає момент одягання. Помічники медсестер і медсестри оточують мене і зав'язують мій довжелезний синій халат. Старша медсестра йде помастити мої куляри гелем зсередини, щоб вони не запітніли. Одягаю окуляри і маску. Одразу стає важко дихати і стає душно. Виходжу у небезпечну зону. Спочатку здається, що виходиш у відкритий космос. Через кілька хвилин хвилювання проходить. Починаю стукати у двері і вітатись з хворими. Хворі, бачачи мене, одразу одягають маски. Починаю свою звичну роботу. У кожній палаті є жовтий пластиковий смітник. Туди кидають усе, чим користувався хворий: картонний підніс, на якому принесли їжу, шприци, системи, пляшки від води( воду роздає безкоштовно фірма, яка продає воду в автоматах на поверхах госпіталю). Потім ці контейнери наглухо закриють кришкою, оброблять зверху дезінфікуючим засобом і відвезуть на смітник, щоб спалити у спеціальному приміщенні. Хворі здебільшого невеселі. Є літні, є середнього віку. Я намагаюсь їх розговорити. Але більшість відповідає короткими реченнями.

Уніформа, яку я одягнула, така сама, як у медсестер та лікарів. Більшість лікарів мені знайома. Але є й незнайомі. Незнайомі іноді задають мені питаня, питають, де знаходиьься фонендоскоп. Я пояснюю, що я прибиральниця, а не медик. Мені стає трохи смішно. Кажуть, що смерть урівнює усих. Виявляється, що епідемія теж урівнює. Зовні в захисному одязі всі однакові.

У лікарні, на відміну від поліклінік, де я раніше працювала, у переважній більшості існує чітка субординація: лікарі «помічають» і вітаються з медсестрами і помічницями медсестер. А прибиральниць «помічають» не більше тридцяти відсотків лікарів. Мене, яка звикла у полікліниці до іншого, це ображає. Епідемія на якийсь час всіх урівняла.

На другий день роботи я вже працюю значно спокійніше. Деякі хворі кажуть, що зі вчорашнього дня відчули значне покращення. Це мене радує.

У захисному костюми можна знаходитись не більше двох годин. Досить швидко починаєш відчувати сильну спрагу. Одна помічниця медсестри, порушуючи протокол, знімає маску і п'є воду, яку вона собі приховала. Медсестра просить її не порушувати протокол. Помічниця не звертає уваги і каже, що якщо вона не поп'є води, то вмре.

Я вже закінчила свою роботу і чекаю, щоб привезли порожній контейнер для сміття і забрали контейнер зі сміттям. Сідаю на стілець і чекаю. Одна медсестра з чистої зони кілька разів спитала мене, чи я вже снідала. Я відповідаю, що не можу, так як чекаю на товариша. Він ніяк не привозить контейнер. Я відчуваю, що якщо негайно не поп'ю води, втрачу свідомість: я вже одягнена у спецодяг три з половиною години. Медсестра дзвонить моєму начальству щодо контейнера. Там відповідають, що я можу виходити з зараженої зони, так як котнейнер поміняють увечері. Я злюсь, що мене ніхто не попередив. Починаю обережно роздягатись. При карантинах щоб не заразитись, найважливіший момент — роздягання. Мию руки, шию. Дивлюсь на сліди на обличчі, які залишила маска. Коли спускаюсь у роздягалку, бачу такі сліди ще у кількох коліжанок. Можна й не питати, де вони працювали. Вони, як і я, рятували сьогодні Іспанію і людство від біди.

У роздягалці приймаю душ. Зазвичай цього не роблю. Але тепер душ — ще один ступінь захисту інших від віруса. Виходжу на вулицю. Наповнюю легені свіжим сонячним повітрям. Сідлаю свого велосипеда і насолоджуюсь кожною секундою перебування на вулиці. Заходжу у квартиру. До завтра сонце і вулицю буду бачити тільки з моїх вікон.


Олена Косенко


ЩО ВІДЧУВАЄШ, ПРИБИРАЮЧИ У ВІДДІЛЕННІ ХВОРИХ З КОРОНАВІРУСОМ?

На головну сторінку

«    Травень 2020    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Новини