Кажуть, що світ — це велике село. Під час відряджень до гарячих точок це твердження у мене підкріплювалося прикладами не раз. Можливо, через те, що в справді небезпечні місця потрапляють лише найвідважніші люди, так звана сіль землі.А їх дуже мало.

Пише газета «Голос України».

Так, в Африці одного разу я зустрівся з людиною, яку бачив десять років тому в Сербії. Тоді це було схоже на диво. Тепер розумію — закономірність. Такий само випадок стався і на Донбасі. 4 червня 2014 року я прилетів вертольотом на гору Карачун, що під Слов’янськом. Десантники швидко викидали вантаж з вертольота. Я вибіг на пару хвилин з кабіни, фотографую. Два офіцера посміхаються: «Сфотографуй нас!» Через пару секунд вертоліт мав здійнятися в небо, часу на знайомство не було, і я просто сунув візитку одному з них: може, колись після війни зустрінемося?

Узагалі, коли бачиш воїнів на передовій, виникає бажання чимось допомогти, щось їм дати. Тоді в мене була лише візитка. Доля розпорядилась так, що 21 червня я знову опинився на Карачуні. І ось, після недовгої розмови з одним із тих, хто сьогодні на передовій війни, він і каже: «А ви вже були тут і давали мені візитку». Ми обійнялися уже як старі знайомі. Це був майор Сергій Шевчук — десантник 95-ї Житомирської окремої аеромобільної бригади.
— Стоїмо тут з 2 травня, — розповідає він. — Спочатку були на мосту в селі Андріївка. Нас тримали перевдягнуті під місцевих терористи: колишні зеки, багато п’яних і наркоманів. Вони представлялися мирними жителями. Ми охороняли гору, охороняли підступи до Слов’янська, щоб сепаратисти не втекли звідти. Вже на горі нас обстрілювали з легкої зброї, найкрупніше — це 7,62 ПКМ. Потім пішла важча й важча — міномети, «Нона», з трьох різних точок били 82-міліметрові міномети, 120-мм міномет бив, нині був обстріл з БМД-2 30-мм снарядами з двох різних позицій. Та ми вже знаємо, як від них захищатися, вміємо їх вираховувати, знаємо, яка міна летить — 82-мм чи 120-мм. Даємо відповідь. Втрат не маємо, є поранені... Все відпрацьовано.
Розпитую майора про настрій. «Звичайно, що хочеться додому, це природне бажання, — відповідає військовий. — Але якщо хтось дуже засумував, то товариші його підтримають. Настрій бойовий. Усі розуміємо, що виконуємо бойове завдання. Колись читали про війну книжки, а нині ти — учасник війни».





До речі, Сергій Шевчук — один із тих, хто повернув стяг України на Карачун. «14 травня з дозволу командира бригади ми з військовослужбовцем із Національної гвардії Мирославом Гаєм вилізли на вежу. Кожен із нас хотів бути першим, спочатку я, потім він, — розповідає майор. — Врешті вилізли разом, повісили прапор. Щоб не думали, що там був хтось третій — сфотографувалися. Примотали скотчем фотоапарат до вежі, поставили автоматичну зйомку і відправили своїм товаришам знімки».
Дома Сергія Шевчука чекають дружина Світлана і донька Юлія, мама, тато, брат. «Всі рідні знають, що я знаходжуся тут. Не бачу сенсу приховувати. Кажу їм, що зі мною все добре — поїв, поспав. Сварюсь, щоб не дивилися новини. В мене все добре. Вони мені вірять і спокійні, — розповідає про сімейні настрої майор і резюмує, — Україна має бути цілою і неподільною, наша держава — це і Луганська область, і Закарпатська, Донецька і Львівська. Не потрібно рватись до влади, заробляти на комусь гроші. Ми бачимо, хто за цим стоїть, є люди, що живуть своїм розумом, а є такі, що вірять російському телевізору.
Повірте, тут стоять наші Збройні Сили для того, щоб Україна була єдина».