Авторизація
Імя користувача :
Пароль :
Відновити пароль!
Віктор Развадовський очолив Житомирський обласний осередок політичної партії «За майбутнє»
Віктор Развадовський очолив Житомирський обласний осередок політичної партії «За майбутнє»

Одноголосним рішенням головою Житомирської обласної...

  • Віктор Развадовський очолив Житомирський обласний осередок політичної партії «За майбутнє»
    Віктор Развадовський очолив Житомирський обласний осередок політичної партії «За майбутнє»

    Одноголосним рішенням головою Житомирської обласної...

  • Хто в Житомирі блокує сплату комунальних послуг?
    Хто в Житомирі блокує сплату комунальних послуг?

    Жадоба нажитися гальмує створення відповідних...

  • На вихідних у Житомирі не буде води, набирайте воду заздалегідь
    На вихідних у Житомирі не буде води, набирайте воду заздалегідь

    До закладів соціальної сфери буде...

  • Хто стане новим головою житомирської облдержадміністрації? ФОТО
    Хто стане новим головою житомирської облдержадміністрації? ФОТО

    Він - наш...

Новини
Ставний, красивий, дарма, що в окулярах. Мабуть, добряче заробляє – весь у новому
Ставний, красивий, дарма, що в окулярах. Мабуть, добряче заробляє – весь у новому
26 червня 2019
Анатолій Дімаров писав книжки на роботі.

Коли мені було 10, вулицею їхала підвода з малечею – від 3 до 8 років. То були діти "ворогів народу". "Розбирайте, як курчат", – кричали супроводжуючі. Ми з мамою взяли 3-річного Мішу. Простягнув ручки, щоб у кущики його завели, і вже не відпускав. Удома мама його нагодувала. Коли батько повернувся з роботи, все йому розповіли. А він був членом партії, мусив запитати дозволу в правління ­колгоспу. Там заборонили: дитина ворога народу зіпсує комуністу життя. Мішу віддали конюху. Він так і виріс біля коней. У школі найкраще знав математику. Одну 8-річну дівчинку взяли до себе дві бездітні жінки. Вона така співуха була – веселила весь куток. Якось під час війни у село прийшли партизани. Один почав грати, а вона заспівала! Одружився і забрав із собою.

У 1932–1933-х батько працював головою колгоспу. Урожай був хороший. Але гребли все під чисту. Порадився з членами правління і вирішив трохи зерна залишити на посів. За це на зборах його вигнали з партії. Я була там із сестрою. Сиділи в клубі в першому ряду. Стіл був засланий червоним, за ним засідала "трійка". Батько стояв у світлому костюмі, а поруч жінка в яскравій хустці кричала: "Я – свідок, що він був у всіх бандах!" "Трійка" перезирнулася, щось сказали, і батько поклав на стіл партквиток. Зійшов зі сцени і сів біля мене. Люди виходили з клубу, й усі нас оминали.

Ставний, красивий, дарма, що в окулярах. Мабуть, добряче заробляє – весь у новому

Портрет Анатолія і Євдокії Дімарових намалював із фотографії товариш у 1950-х. Подружжя прожило у шлюбі 65 років. Анатолія Андрійовича не стало 29 червня 2014-го

Потім мама пішла по всіх селах, де бував тато. Місцеві підтвердили, що він не був у бандах, а лише шив людям одяг. Його викликали у район і партквиток віддали.

У війну з мамою жили в її сестри на хуторі Михайлівському в Сумській області. Були в окупації. Нашу хату зайняв німецький капітан з ординарцем. Якось зігнали всіх хуторян до великого сараю. Дивимося: серед площі – стовп, перекладина і дві петлі. Під'їжджає машина, двох виштовхують: один – молоденький, другий – старший, кремезний. Обоє мали на грудях таблички "Бандити". Їм на шию накинули зашморги і повісили у всіх на очах. Наступного дня ординарець знову вигонить із хати. Перед натовпом офіцер через перекладача каже: "Уночі на хуторі вбили німця. Якщо за п'ять хвилин не зізнається, хто це зробив, отих – кивнув на гурт хлопчиків – постріляють". Коли час збіг, махнув автоматникам і ті почали стріляти, а я знепритомніла.

Мене забрали на примусові роботи до Німеччини. Ми вже сиділи у вагоні на станції, коли партизани позривали дошки: "Народ, розбігайся". На щитах написали: "Ми не дозволимо вивозити молодь" і перестріляли всіх робітників станції.

Удома мене ховали: то на горищі, то в погребі. Але зимою там не дуже насидишся, то тітка зсунула двоє ліжок у хаті, і я під ними спала. Приходять поліцаї: де ваша дівчина? Невдовзі знову загребли. Німець у конторі через перекладача спитав, хто вдома лишився. Коли відповіла, що тільки мама, відпустив.

Зимою 1943-го люди почали говорити, що Червона армія вже близько. А в нас на постої були поліцаї – хлопці з райцентру. Їжі не мали, тому й погодилися на таку брудну роботу. Кажуть тітці: "Ну, всьо, будемо драпати". Один сів біля вікна гвинтівку чистити, а другий пішов зустрічати своїх з Ямполя, щоб разом утікати. Його застрелили з автомата. Упав, а у ворота ввійшли радянські солдати. Поліцай, який сидів біля вікна, вистрибнув. Тут же у вікні з'явилася фізіономія нашого солдата. Почав стріляти, фікус надвоє перебив.

Не минуло й півгодини, як стали йти червоноармійці. Танки й машини пустили поза хутором, а піхота валила через нього. Місцеві пригощали яблуками і молоком. До нашої хати зайшли 12 солдатів. Лягли і заснули моментально.

1947 року я викладала в Луцькому вчительському інституті. Особисте життя не клеїлося. Якось на вокзалі причепилася циганка. Я не мала дрібних грошей, дала їй десятку. Вона схопила мою руку і скоромовкою каже: "Станеш щасливою. Вийдеш заміж за бубнового короля, народиш сина, не хворітимеш, будеш багатою і довго житимеш". Коли в Києві після останнього державного іспиту спускалася сходами, побачила Анатолія. Весь так і сяяв. Запросив до ресторану відсвяткувати мої екзамени. Пам'ятаю все, як у тумані: коли сиділи на лавці біля Дніпра, він розповідав, що колишня дружина вийшла заміж і чкурнула з донькою аж у Середню Азію. Я змерзла, мимохіть притулилася до його плеча, Анатолій накинув на мене піджак. І так затишно стало, незчулася, як задрімала. Провів мене, а квартирна хазяйка давай казати, щоб тримала такого хлопця обома руками: "Ставний, красивий, дарма, що в окулярах. Мабуть, добряче заробляє – весь у новому".

Та він полонив мене іншим: веселий, дотепний, відкрив незнаний світ літератури. Ми зустрічалися два роки, а тоді я перейшла жити до Анатолія і його матері – Марії Олексіївни. Зі свекрухою прожили під одним дахом 40 років.

Ставний, красивий, дарма, що в окулярах. Мабуть, добряче заробляє – весь у новому


Євдокія ДІМАРОВА, в дівоцтві – Лубинець, 94 роки, фізик і математик. Народилася 7 листопада 1924-го в селі Зазірки ­Кролевецького району Сумської області. До 1925 року належало до Чернігівської губернії Російської імперії. Батько був кравцем, мати – домогосподарка. Закінчила три курси педагогічного технікуму в Житомирі. Другу світову війну пережила у тітки на хуторі Михайлівському в Сумській області. 1945 року вступила на фізико-­математичний факультет педагогічного училища у Глухові на Сумщині. ”Хотіла поступати на біологічний. Та поки дійшла з хутора до міста 20 кілометрів, набір на нього закінчився”. Київський педагогічний інститут закінчила з відзнакою. Отримала направлення в Луцький вчительський інститут, нині це – Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки. Пізніше викладала у Львівському національному університеті імені Івана Франка. 44 роки працювала доцентом кафедри факультету електронної техніки університету ”Київський політехнічний інститут”. 65 років прожила у шлюбі з письменником Анатолієм Дімаровим. Познайомилися 1947-го. Побралися за два роки. Чоловіка не стало 29 червня 2014-го. ”З Анатолієм Андрійовичем любили подорожувати. Вибирали дикий відпочинок. Разом шукали екземпляри для його колекції – він збирав напівдорогоцінне каміння. Під його впливом написала три книжки спогадів”. Має сина Сергія, онука і двох правнуків. Отримує 6 тисяч гривень пенсії. Виконувати домашню роботу допомагають соціальні працівники. Живе в Києві

Восени 1950-го мене вирядили з Марією Олексіївною до Москви в Літературний інститут. Після цього я народила Сергійка. Пологи були неймовірно важкі. Ледве не покинула світ. Врятував Юхим Лазебник, редактор газети "Радянська Волинь", у якій працював Анатолій. Подзвонив у пологове і налякав "високою посадою мого чоловіка". "Де тут Дімарова?" – влетіла лікарка, яку викликали у вихідний. У мене зупинялося серце, постійно непритомніла. Вижила завдяки переливанню крові, а сина оживили штучним диханням. Тоді мамі снилося, що чорний птах клює мене в голову.

Місяць пролежала з маститом у гарячці. Марія Олексіївна чатувала під вікнами і передавала лід, щоб прикладала до запалених грудей. Але ставало гірше. А потім одна хвора порадила покласти компрес із горілкою й капустяним листям.

Сергійко постійно надривно плакав. Коли вдома розгорнули – жахнулися. Усе тільце попріло до живого. Мама довго виходжувала нас обох травами, компресами і ванночками. На друге півріччя навчатися до Москви Анатолій не поїхав. Перевівся на заочне відділення, бо не хотів нас самих лишати.

У Львові ми прожили 10 років. У тамтешньому університеті я працювала доцентом. Анатолій – у видавництві: редагував гори рукописів. Свої твори писав рано-вранці на роботі, бо наша квартирка була малюсінькою. На вихідні виривався на рибалку і полювання. Селезнів і лисок привозив мішками, рибу – кошелями. Ми з мамою голову сушили: кому роздати те все.

Якось Анатолій поїхав на Волинь і як у воду канув. На четвертий день – дзвінок у двері. Відчинила і похолола: весь одяг Анатолія у крові, шия забинтована, хитається, блідий. Виявляється, їздили по далеких селах, а коли вже поверталися, натрапили на весілля. Люди перегородили машині дорогу і побачили на задньому сидінні рушницю. Стали лаятися – ще свіжі були спогади радянської різанини. Шофер схопив монтировку, щоб відбиватися, Анатолій його притримав. У цей час хтось просунув руку у вікно і бритвою різонув його по шиї. У лікарні сказали, що щасливий, бо поріз пройшов за кілька міліметрів від сонної артерії.

Анатолій захопився преферансом. Вертався пізно, а я молила Бога, щоб живий прийшов. Після смерті Сталіна оголосили амністію, і Львів заполонили злодії. А ми жили на околиці. Мама просила Анатолія зустрічати мене ввечері. Якось бігла липовою алеєю, де-не-де освітленою ліхтарями. Здалося, що хтось за мною крадеться. Озирнулася: якась постать перебігає від дерева до дерева. Душа впала у п'яти, серце вискакувало з грудей. Мама лаяла за це Анатолія, а він виправдовувався, що хотів відучити мене боятися власної тіні.

Дурнуватим вибрикам мого чоловіка не було меж. Наприкінці 1950-х прокотилася чутка, що з Нового року дорожчатиме спиртне. У Спілці письменників організували ялинку для дітей. Частували солодощами, а їхні батьки заставили стіл міцними напоями. Ото вже напригощалися! Анатолій на твердих ногах дійшов до трамвая, підкреслено ввічливо пропускав жінок. А у вагоні обрав якусь гарненьку панянку і почав голосно говорити їй компліменти. А коли вона зібралася виходити біля Личаківського цвинтаря, узявся її проводжати. А мені гукнув: "Моя жінка геройська, сама дійде!" Дибала з 5-річним сином, який міцно тримав мене за руку. Вже біля дому сказав: "Мамо, я ніколи не питиму горілки".

У Києві Анатолій захопився човнами. Якось вертаюся з роботи, а посеред нашого двору стоїть жовто-блакитний катер. Глянула на балкон – Анатолій із сином показують на нього і кричать: "Наш!" Напозичався грошей і купив на виставці.

Наступного дня хлопці з видавництва "Радянський письменник", що було в нашому дворі, намалювали на світлому боці катера свиню. Коли спустили на воду, він став дибки і погнав таку хвилю, що зустрічні човни заливало. Виявилося, Анатолій купив його, не випробувавши. Зрештою порадили нам подовжити човна і поставити потужніший двигун. Дістали такий від машини "Победа". Коли вперше плавали на катері, нас обганяли дюральки (човен з алюмінієвого сплаву. – Країна) з підвісними двигунами, а їхні кермувальники сміялися: "Чи не взяти вас на буксир?" Не витримала і спитала Анатолія, чи може їх обігнати. Він газонув, катер злетів у повітря, обганяючи зухвалі човни. Озирнулися – стовп вогню над двигуном.

Ще два роки в нас був човен. Навесні й восени Анатолій чистив, шпаклював, фарбував, змащував мотор. І все діставав нові деталі. Якось пробовтався цілу годину в крижаній воді і зліг у гарячці. Отоді ми з сином найняли вантажівку й продали човен за 1800 карбованців – чверть його початкової вар­тості. За них я купила каракулеву шубу, яка й досі висить у шафі.

Після Чорнобильської катастрофи я вийшла на пенсію. З чоловіком почали підшуковувати незабруднену радіацією зону, щоб хоча б літувати там. Купили хату- мазанку в селі Мохнач Чорнобаївського району на Черкащині з великим городом та й почали нове місце освоювати. Якось стіна у хаті заворушилася. Потім тріснула, і з чорного отвору виткнулася гадюча голівка. Скільки живу, так не лякалася. Після того мені скрізь вважалися змії. Сусід розповів, що на складі є дерев'яні фінські будиночки. Так ми потратили частину гонорару від Толиної книжки "Міські історії". Обзавелися господарством, навіть кабанчик був. Працювали на тій садибі, як прокляті. Але як ніколи оздоровилися. Прожили в Мохначі 15 років, а тоді вернулися до Києва, бо почали турбувати старечі недуги.


Автор статті: Наталія ПАВЛЕНКО

Джерело статті: Газета.ua

На головну сторінку

«    Липень 2020    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031 
Новини