Вже не перший рік, аж з початку бойових дій на сході, поряд з нами ті, хто втік від жаху війни. Але частіше ставлення до них таке, що вони воліють наразитися на небезпеку в себе вдома, ніж померти від такого “мирного” життя.
Не так давно з`явилася інформація про те, що український художник Віктор Журавльов замерз у санаторії “Тетерів” на Житомирщині, куди перебрався у 2014 році з Луганська разом з дружиною. Жінка застудилася і померла ще раніше. Це стало відомо з соцмереж.
“Ось і перестало битися серце відомого українського митця з Луганська – Журавльова Віктора Никифоровича. 80-річний переселенець помер від переохолодження організму і бездушшя чиновників Житомирщини. Ви запитаєте, хто наступний? Сьогодні, 1 лютого 2019 року, відключили електрику в кімнаті, де проживає сім\’я інвалідів 1-ої і 3-ої групи Кравченків. Люди просять про допомогу”, – написала переселенка Раїса з того ж санаторію.
Нагадуємо, що у 2014 році також був скандал. Тоді у переселенців незаконно вимагали гроші за проживання у Коростишівському санаторії “Тетерів”. Директор змушував підписувати договори на поселення вартістю майже 900 гривень. Попри те, що усі вимоги керівництва санаторію незаконні, а про це знають і переселенці, і місцева влада, навіть зараз ситуація не змінилася. Директор продовжує наполягати на своєму. Якщо раніше обласна державна адміністрація хоч якось відшкодовувала санаторію витрати на переселенців, нерегулярно і не повністю, зараз і ця допомога припинилась.
З того часу, як переселенці звернулися за допомогою до журналістів, життя у санаторії стало просто неможливим. Люди кажуть, що під вікнами їхніх кімнат вибухають шумові гранати. Переселенців навіть били.
Але це ще не всі випробування, через які довелося пройти людям, які втекли від війни. Так, 14 лютого 2018 року до служби порятунку “101” надійшло повідомлення про пожежу у двоповерховій будівлі санаторію м. Коростишева. Люди прокинулися вночі від їдкого запаху диму. Тоді рятувальники провели евакуацію 30 мешканців будівлі.
І ось нові випробування. Самі жителі санаторію “Тетерів” кажуть про геноцид. І не треба думати, що зараз в санаторії живуть здорові і сильні люди, які не хочуть працювати і тільки щось вимагають. Раніше дійсно в санаторії проживало багато людей працездатного віку, але вони були з дітьми. І зараз вони або виїхали назад, або знайшли роботу та також виїхали з санаторію. Залишилися тільки ті, хто не може працювати через інвалідність або поважний пенсійний вік. Тобто залишилися старі, діти та інваліди. Більше нікого.
І ось перед Великоднем керівництво санаторію знову відключило електроенергію в корпусах. Попри борг у 15 тисяч гривень, керівництво вимагає більше 65 тисяч гривень. І при цьому ніхто не поцікавився, чому ці люди не можуть заплатити. Їм просто немає чим. Лежачі інваліди, сім\’ї, в яких є маленькі діти, але батьки через поранення або хвороби не в змозі допомогти собі, залишилися тепер навіть без можливості приготувати собі гарячу їжу. Спочатку намагалися готувати на вогнищах. Але зараз дощі, і це практично неможливо зробити. Дощ заливає багаття, і крізь діряві дахи вода проникає в кімнати. Коли заходиш у приміщення, не розумієш, чому так темно. Люди просто закрили вікна ковдрами і ганчірками, обтягнули їх плівкою, щоб хоч якось зберегти тепло, яке виходить через розбиті шибки і згнилі віконні рами.
Через відчинені двері в корпус вільно заходять бродячі тварини. Вигнати їх просто нереально. Миші, щури, гниль, роздовбані стіни і видертий паркет – це немов опис зруйнованого міста після бомбардування. Але тут ніхто нікого не бомбив. Місцеві жителі кажуть, що коли вони сюди приїхали, тут було красиво і все працювало, все було цілим. Але потім по ночах почали бити вікна, зникли картини зі стін, керівництво винесло меблі і викрутило всі лампи у приміщенні. Немає води, не працює каналізація.
Нас запрошує до себе в кімнату Наталія, переселенка з Донецька: “Нам виставляють шалені рахунки за електрику. Але подивіться, як ми живемо. Де ми можемо стільки витратити електрики, коли у нас тільки пару лампочок в кімнаті? На території взагалі немає освітлення з 2015 року. У нас немає холодильника. Телевізор з\’явився тільки недавно. Місця для розеток є, але самих розеток немає. У приміщенні тільки одна робоча розетка, щоб ми могли чайник включити, і тільки енергозберігаюча лампа. Ми живемо вчотирьох: бабуся-інвалід без правої руки, син – інвалід дитинства другої групи, чоловік був у полоні, його там жорстоко катували, хотіли розстріляти, і він теж став інвалідом, не може працювати. Коли чоловік потрапив у полон, я втратила зір від переживання, осліпла на обидва ока. Робили дві операції. Нам не вистачає на ліки, а у нас вимагають гроші за електрику, немов ми використовуємо її в таких кількостях, які в принципі не можемо витратити”.
Наталія показує нам коробки з ліками:
“Чоловік до війни був повністю здоровим. Тепер він хворіє на діабет, постійно потрібні дорогі ліки. Їх не вистачає. Використовуємо тільки найнеобхідніші. Решту бережемо на крайній випадок”.
В коридорі нас зупиняє інша мешканка цього гетто:
“Мене також звати Наталія. Я переселенка з Горлівки. Проживаю тут з квітня 2015 року. Ми взимку спали в шапках, повністю одягнені. Електрику вимикають навмисно перед святами. Опалення немає взагалі. Хто сильніший -виживає, хто слабший – гине. Померло за цей час більше десяти осіб”. Заходимо до іншої кімнати. Вести відеозйомку доводиться практично в темряві. Навіть додаткового світла від ліхтарика не вистачає.
Господиня, хвилюючись, починає розповідати:
“Мене звати Галина Василівна. Ми з чоловіком з Луганська. Чоловік лежачий. Я – пенсіонерка. Ми зверталися за допомогою, але нам постійно відмовляють. Більше того, коли ми взимку лежали в лікарні, я дзвонила у соціальні служби, щоб підтвердити, що ми тут знаходимося. Але вони проігнорували і сказали, що нас тут немає, і мені перестали платити пенсію. Довелося судитися. Чоловік лежачий. Його постійно нудить. Доводиться годувати маленькими порціями. А готувати ніде. Підмити його, лежачого, теж нічим. Немає води.
Ми бігли від бомбардувань. Нічого не встигли взяти. Навіть трудової книжки не забрала, не встигла. Хоча трудового стажу у мене персоніфіковано більше тридцяти років. Після того, як я звернулася за довідками до Києва, мені додали до стажу навчання в інституті, перебування в декреті, і вийшло майже сорок років трудового стажу. Я довго хворіла, у 2015 році мені дали інвалідність. Працювала на залізниці. Вся інформація є в комп\’ютерній системі “Укрзалізниці”. Але коли я звернулась за нарахуванням пенсії, від мене почали вимагати довідки з місця роботи. Як я можу надати зараз довідку з Луганська?”.
З болем виходимо з кімнати. Місцеві підводять нас ще до однієї жительки цього санаторію. Багатодітна сім\’я, у якій п\’ятеро дітей. Місцеві відгукуються про жінку як про дуже гарну і турботливу матір.
“Мене звати Оксана. У мене п\’ятеро дітей. Ми приїхали з Донецька, з Пісок. Живемо в незрозумілих умовах, тому що немає ні світла, ні води. Готувати нема на чому. Діти ходять практично голодні. Постійно хворіють. Багато води не принесеш. Купати дітей нема в чому. Неможливо жити в таких умовах, в яких ми тут знаходимося”.
Жінка починає плакати. Ми виходимо на вулицю, де нам показують місця для багать. Навперебій люди говорять про свої проблеми. Розуміємо, що дуже наболіло, але намагаємося все ж запитати, що саме вони хочуть почути від влади, якої саме допомоги потребують.
“Ми платимо за електроенергію. Але ми не розуміємо, чому від нас вимагають такі великі суми. Хтось хоче нажитися на нашому горі? Ми бачимо вихід в установці індивідуальних лічильників у кожній кімнаті. Тоді буде зрозуміло, хто скільки витрачає електрики і хто скільки платить. Ми тільки “за”. Але знову все впирається в керівництво санаторію. Нас хочуть звідси вижити. Хочуть, щоб ми поїхали. Але нам нікуди їхати. У нас нічого не залишилося. Ми просимо допомоги, але до нас ставляться з презирством. Це просто геноцид. Краще б ми залишилися там під обстрілами, може, загинули, ніж так мучитися тут”.
Від авторів даного матеріалу повідомляємо, що чотири (!!!) рази зверталися до Житомирської обласної державної адміністрації з проханням прокоментувати ситуацію в санаторії “Тетерів” Коростишівського району. Кожного разу записували наші контактні телефони, питання, на які ми хотіли отримати коментар, а потім просто нас ігнорували. Ми розуміємо, що зараз всім не до переселенців. Йде зміна влади після президентських виборів. Але, може, все ж щось людське залишилося у можновладців і вони допоможуть людям, які потрапили у важкі умови? Хотілося б на це сподіватися…
