Кілька вечірніх годин 2-го березня 2020-го року у приміщенні «Gnatyuk Art Center» дозволили майже сотні житомирян зустрітися і поспілкуватися із журналістом, блогером та письменником Остапом Дроздовим. Раніше його більше знали у Житомирі як тележурналіста у популярному ток-шоу «Прямим текстом» та телеведучого авторської програми «DROZDOV», які виходили на телеканалі ZIK.
Після купівлі ZIKу Вікторем Медведчуком Дроздов розпрощався із телевізійною діяльність. Саме у цей час у нього й з’явилося більше можливостей подорожувати Україною та зустрічатись із мешканцями різних куточків нашої держави. До Житомира Остап Дроздов прибув на запрошення благодійного фонду «Духовна освіта» і, як тележурналіст, спочатку поспілкувався із глядачами Житомирщини у студії каналу «Союз TV». Але центральним пунктом програми свого перебування у Житомирі стала зустріч у добре відомому житомирянам «Gnatyuk Art Center».
Напередодні зустрічі журналісти «Житомира-Онлайн» спілкувалися із Остапом Дроздовим, який охоче відповів на низку їх запитань.
– Пане Остапе, телеефіри, якими ви запам’яталися глядачам, завжди відзначалися відчутним інтелектуальним навантаженням, а запитання, які ви пропонували своїм респондентам і гостям ваших ефірів, нерідко передбачали контраверсійні відповіді. Це ваш творчий почерк?
-Якщо давати вичерпну відповідь на ваше запитання, то зауважу про таке: я людина тексту. А це означає, що відповіді, які ми шукаємо із гостями моїх телеефірів, мають бути автентичними, неординарними і містити неабияку поживу для роздумів. Зауважу, що мова не йде про пряму і негайну відповідь на поставлені мною запитання. Саме запитання має спонукати співрозмовника дати адекватну відповідь. Таким чином ми досягаємо подвійного ефекту: наші ефіри чи ток-шоу були впізнаваними і мали гарні рейтинги, а по-друге, до нас дуже рідко потрапляли респонденти, які знають «все про все» і за якими у колі телевізійних журналістів закріпилася слава «телевізійних плебеїв»
-Напередодні вашого демаршу на ZIKу у тональності ваших ефірів відчувалася тривога, а можливо й гіркота чи песимізм. Якщо це так, то чому?
-Реально ніякого демаршу не було. Так, я мав певні дискусії із менеджерами телеканалу щодо провокативності моєї поведінки в ефірі. Але провокативність у моєму розумінні має чітко виокремлювати суть певної позиції, точки зору і т.п. З іншого боку, варто зауважити, що я, як журналіст, також пройшов певні еволюційні етапи свого творчого розвитку. Якщо на початку своєї професійної кар’єри у мене існувало зриме бажання подобатись глядачеві, то трохи згодом, коли я поринув у природу рейтингів, у мене виникало все більше відчуття протесту проти такого розуміння найкращих зразків журналістики. Для мене неприпустиме уявлення, що тележурналіст має за будь-яких умов певним чином загравати із аудиторією. Звісно ж, з метою отримання рейтингу і популярності.
-Пане Остапе, і все ж таки, які причини вашого звільнення на телеканалі ZIK, і взагалі, чи можна сподіватись на вашу появу у студіях інших українських каналів?
-Те що сталося у моїй професійній кар’єрі, у те, що я пішов із телеканалу, не можна пояснити лише однією причиною. Сталася потужна зміна ситуації в Україні. Потужна настільки, що вона мене неабияк сколихнула. Аж до такого стану, що я змушений був взяти певну перерву, піти у таку собі «внутрішню діаспору».
Адже упродовж 2019-го року в Україні сталися справді тектонічні зрушення у симпатіях та настроях людей, які у більшості своїй зумовили тепер вже очевидне нашестя «слуг народу». Тепер зрозуміло, що все те, що сталося весною та влітку минулого року, готувалося упродовж десятиліття (чи й довше), але сьогодні ми мусимо огледітись і правильно назвати певні реалії.
-Вони вочевидь мають сумне забарвлення?
-Я би сказав так: трагедії поки що немає, але Україна перебуває у вкрай поганій ситуації. Мова йде навіть не про суто зовнішні атрибути державності, а про українську ідентичність. Саме на її основі відбувається формування політичної нації, з чим у нас сьогодні проблеми системного характеру. Про ідентичність українства взагалі не можна говорити в умовах, коли на поверхню суспільних настроїв виходять лозунги на кшталт «а какая разница?» Власне, найбільше мене стривожила і збентежила популярність такого гасла, яке сповідувалося і стало домінуючим для переважної більшості тих, хто минулого року визначив долю держави на виборах Президента та парламенту України. Зі смутком мушу зазначити і визнати, що найбільшим моїм розчаруванням станом на сьогодні є мій власний народ.
-Невже ситуація виглядає так погано?
-Трохи гірше : вона виглядає плачевно. Україну сьогодні вже не можна назвати заповідником совдепії. Але ж ми не можемо сказати, що ми просунулись у певному напрямку цивілізаційного розвитку. Україна сьогодні – малоприваблива країна для туристів, у нас відсутня музейна, архітектурна, виставкова спадщина у тому вигляді, як її сформували передові нації світу. Тут немає поваги до науки, мистецтва, інтелекту. Тому мушу визнавати, що України, як сучасної демократичної держави, також немає. Натомість ми бачимо лише декоративні шати цього проекту. Подивіться, до чого ми скочуємось, коли відчуваємо запровадження цензури, коли люди починають кусати себе за язик.
-Але ж так і напрошується запитання про те, чи й справді все так жахливо? Чи є щось таке, що викликає у вас позитив?
– Я вже зазначав, що мої нинішні дії, моє зникнення із телевізійного простору, викликане необхідністю внутрішнього карантину для себе. Аби скоординувати свої дії, аби найбільш адекватно оцінити виниклий стан речей і наслідки тих недавніх подій, які сталися в Україні. Звісно ж, посипати голову попелом не варто.
Розкіш того часу, у якому ми живемо, якраз і полягає у тому, що Україна недостворена і недореформована. Це вимагатиме від нас значних і неймовірних зусиль. Для мене є очевидним той факт, що останнім плацдармом війни за Україну є громадський сектор. Політичного механізму, який надійно спрацьовує у розвинених країнах у моменти заміни влади, в Україні немає. Точніше – він спотворений олігархами. Але є громадський сектор, є острівки інтелекту, є волонтерський рух. Є заробітчанство, яке ще має шанс сказати своє вагоме слово не лише у плані наповнення України мільярдними валютними надходженнями, але й як конструктивний фактор розвитку нації і модернізації країни. Певних рецептів чи порад, як цього досягати, я б не хотів сьогодні давати. Однак про одне скажу відверто: проукраїнська частина українського суспільства має бути сьогодні агресивнішою і відмовитись від поширеної раніше ялової позиції на користь «ватників», або тих, кому «какая разница?» Ми маємо засвоїти правила та принципи Конфуція, коли завдання світобудови не сприймаються на рівні далеких (так званих геополітичних) обріїв, а вбачаються у конкретиці тих завдань, які треба вирішувати ось тут, поряд і зараз. Тоді ми перестанемо бути армією «нулів», яких затягують у Європу у якості дуже сумнівного матеріалу для порятунку і вдосконалення «старих демократій».
