Сайт Житомир-Онлайн та громадське об\’єднання “Я Люблю Житомир!” розповідають, як живуть житомиряни під час карантину.
Наші історії , що виходять у рубриці «Житомиряни на карантині» іноді набирають дуже драматичного звучання, а умови карантину, які у Житомирі із кожним днем стають суворішими, додають людям відчутних страждань.
Зокрема, сьогодні 9 квітня, не зміг дістатися на Крошню один із настоятелів храму ПЦУ ієрей Костянтин (Гулюк). Він живе на Мальованці і зазвичай користується послугами маршрутних таксі, які тут курсують. Але вранці, 9 квітня 2020 року, водій 30-ї «маршрутки» завимагав від Костянтина Гулюка спеціальну перепустку, згідно якої житомиряни мають право користуватися громадським транспортом. У 66-річного Костянтина, який живе самотньо, страждає від онкохвороби і, час від часу, відвідує доньку, яка живе на Польовій, виникли непередбачувані обставини. Людину фактично і реально ізолювали і позбавили можливості задовольнити свої хоча б найперші потреби.
– Я не висловлюю претензій до водія «маршрутки», який мене не впустив до салону, – каже Костянтин Гулюк. – Він мені чітко пояснив, що існує вимога міськвиконкому і за її порушення водій сплатить штраф. Але у мене також існують запитання вже до міської влади. А як бути мені, якщо я не можу вирішити у ці дні жодної зі своїх животрепетних справ. Ні поїхати до маркету за продуктами, ні відвідати лікарню я не можу. А сьогодні я мав бути у дільничого на Крошні по справах церковної громади, якою я опікуюсь. І все це пішло шкереберть тільки тому, що із Мальованки дістатися до центральної частини Житомира у мене немає змоги. Але, підкреслюю, є життєва потреба. Бо я так розмірковую: кожен тиждень карантину приростає новими заборонами, новими пунктами із формулюванням «не маєте права». Зрештою, як то кажуть, у «сухому залишку» у мене зосталось єдине право – померти. Ні їжі купити, ні до рідні поїхати, ні купити собі навіть шкарпетки чи, вибачте, труси, я сьогодні не спроможний.
Повсюди тільки й мови, що про коронавірус, про кількість тестів, якими скористалися житомиряни. Але ж , знову ж таки, мова у такому сенсі йде про сотню-дві мешканців Житомира. А всі інші 270 тисяч?!! Що їм робити? Сидіти дома? Правильно і логічно все виглядає до тих пір, поки в хаті є булка хліба, пачка гречаної крупи і пакет кефіру. А далі? А якщо ти одинокий? А якщо ти захворів? Не обов’язково і не доведи Боже – на коронавірус, а якщо зуб у стоматолога треба терміново оглянути чи видалити? Доводиться викликати таксі. Туди й назад – будь ласка: двісті чи триста гривень треба віддати. А звідки їх брати, міськвиконком не підкаже? Можливо треба трохи мізками ворушити, аби передбачити десятки, а то й можливо сотні випадків, у які потрапляють люди, схожі на мене. І це ж не так довго, он карантин обіцяють дотягнути до 24 квітня. Тобто, якихось два тижні влада повинна була попрацювати більш креативно, продумано і уважно. Бо позбавляти людей прав і реальних можливостей жити і задовольняти свої найпростіші потреби у влади якось дуже гарно і майже зразково виходить. Але як тільки виникає потреба допомогти – немає можливостей, або ж треба терпіти. Але ж, скільки ж можна?
– Костянтине, так траплялося, що Ви у своєму житті неодноразово потрапляли у скруту , або ж потерпали від несправедливих дій влади. У Житомирі Вас знають як небайдужу людину, як борця із несправедливістю. Як зараз Ви оцінюєте ситуацію?
– Я маю поважний вік, бачив у житті всілякого . Не вдаюся до бравади, але вже зараз я нічого не боюсь. Проте мені гірко від того, що людину мають за билинку, яку можна не помітити, переїхати, зламати і забути. І ці виступи та щоденні заяви і звіти про підготовку до зустрічі із пандемією я не вважаю виявом турботи про людей. Швидше за все, чиновники бояться за свою шкуру, за показники захворюваності і, тим паче, смертності. На жаль, чиновники в Україні мабуть не здогадуються про існування роману відомого французького письменника Альбера Камю «Чума». А дарма! Наполегливо раджу їм прочитати цей твір письменника, який має Нобелівську премію. Це якраз про нас, про наш час і про чиновників, яких вразила чума. Щоправда вона вразила (і вже давно) все наше суспільство. І у такі дні, коли ти потрапляєш у безвихідь, це відчувається особливо чітко. Сумно і на жаль.
