Що ж може бути гірше…
Центр мого згорілого села Магдин (не Магдич, як казали у всіх новинах). Приблизно 35 км від Овруча. Глибоко у лісові чащі, де море справжніх білих грибів, лисичок (на інші навіть уваги не звертали), чорниць, брусниці, малини, ожини, журавлини і багато ще чого. Де звірів – море. Де ставки кишать рибою.
Тут був магазин, де все життя працювала мама. Повернути направо і біля самого лісу стояла наша хата. Дерев\’яна, велика, добротна, поруч став, який тато копав і дві величезні сосни, де висіла гойдалка, а ще болото, якого дуже боялись, бо всякі чутки ходили, скільки людей туди затягнуло… Там була тьма комарів, але ми до їх звикли. А от бджіл дітьми боялись. Їх теж багато було, бо пасіка поруч… Земля ніяка, городу багато, а врожай неважний. ТАМ БУВ ЛІС!
А “МАГДИН” тому що хутір колись належав поміщиці Магді. Німкеня, мабуть. Зробила поселення людей, які охороняли її лісові володіння. Звідти і пішло село. Після Чорнобиля більшість людей виїхало звідси. А потім почали потроху вертатися. Свої і чужі… Дякую їм, що намагались повернути сюди життя… Не вийшло…
Це якщо коротко і без політики.. – поділилася своїми спогадами та одночасно і болем Тетяна Козлова
