Закривають книгозбірні у селах: мовляв, вимирають ті, хто читав, нема коштів на утримання фондів, на зарплату бібліотекарям… Не забулося ще, з яким болем це сприйняла притомна частина моєї рідної Немильні. Певна, що в інших селах — так само.
УДАРОМ під дих остання новина: у Новограді-Волинському закривають центральну районну бібліотеку імені Лесі Українки. Так, оту, що в центрі, майже навпроти хлібозаводу. Ту, яка була місцем культури й високого духу понад сто років! Непотрібною виявилася скарбниця мудрості, розуму, знань.
Пустка в душах тих, хто піднімав руку «за» у голосуванні; бачте, не знайдено згоди, на які кошти, кому і навіщо утримувати стільки літератури… Втім, переважна більшість голосувальників, підозрюю, не те що книжку в руках тримали ще школярами — читати як слід так і не навчилися. Це моє припущення, не більше, але свято вірю: людина, яка знає ціну книзі, ніколи не зможе поставити собі за мету її знищити. А саме так бачиться мені це рішення. Бо де альтернатива, де пошук варіантів виживання? Збагатіє казна громади за рахунок скорочених трьох-п’яти ставок бібліотекарів? Не смішно — гірко. За кожен голос щодо закриття книгозбірні, за розчарування в тих, кого знав іншими, вважав інтелігенцією, цвітом краю. А «цвіт» насправді виявився блекотою, бо його руками закрито світлицю духу під іменем Лесі Українки.
А що ж завтра? Завтра своїми ж руками палитимемо багаття на площі Лесі зібраннями її ж творів, томами Шевченка, Ліни Костенко, Костомарова, Гоголя, Грушевського й довжелезного списку тих, хто за сьогодення сидів у в’язницях, роками був у «чорних списках» цензури, відстоював нинішню незалежність у лавах демонстрантів, гинув у гулагах… Отака шана і вдячність нащадків, яких Шевченко давно і недаремно, виходить, називав «славних прадідів великих правнуки погані». А поряд із цим будемо виступати на зібраннях-присвятах Тарасові Шевченку, найближче ось — на роковинах Лесі Українки, запевнятимемо світ у пошані до їхньої творчості, називатимемо її безсмертною, однією рукою покладаючи квіти до пам’ятників, другою — забираючи право на життя їхніх творів поміж нас, земляків і нащадків тієї ж Лесі…
І робить це не Америка, не Росія — це робимо ми, українці. Що є найстрашнішим…
