Сьогодні показали полонених “мобілізованих” студентів з т.з. “ДНР”.
Викликали до ВУЗів, зібрали на м\’ясокомбінаті (символічно), дали форму, сталеві радянські шоломи, сказали що їдуть на пару днів на військові збори і повезли до РФ. Звідти – у харківську область. Пайок 1 на 8-12 горе-вояк, зброю дали але користуватися як не показали.
Їм повезло. Вони здалися, і тому цілі-здорові. Багатьом так не повезло, адже їх доля була проста – йти у першому ешелоні прикривати собою російські регулярні частини.
Цьому я навіть не дивуюся, насправді. Як і взагалі факту проведення мобілізації на окупованій території що є просто ще одним рашистським військовим злочином у довгій череді інших.
От що дійсно страшно було, так це слухати цих пацанів по 19 років, як саме вони говорять. “Вони” – це росіяни. “Ваші” – це українці. А самі тоді хто?
З 10-12 років вони живуть у окупації. Вже 8 років. Майже половину життя. Вони не асоціюють себе з РФ – розуміють справжнє відношення рассєї до Донбасу. Вони бояться України – так їх навчили у школах де замість портретів Шевченка та Сковороди на стінах “Моторола” та “Гіві”. Україна для них щось настільки ж далеке і стрьомне як для нас часи СРСР.
Я слухав їх, і це було ніби спілкуватися з прибульцем з паралельного всесвіту. От реально. Навіть з російськими полоненими простіше, вони у своєму всесвіті, і все в них добре (насправді ні). А от ці – вони реально з діри. Вони не Расєя, вони не Україна. Вони ніби провалилися у тріщину між світами.
Росія їх обманула, відібрала, погнула, зламала але не викинула, а так, на балкон закинула як стару іграшку. І вони це розуміють, але через закриті двері України вони теж не чують. І так і існують у цій пустоті. Поламані та кинуті.
Я насправді очікував такий стан справ коли уявляв “як воно їм там живеться”. Реально, десь так і думав. Але…
Але іноді приємніше помилятися.
