На це питання можна відповідати дуже розлогими текстами, які у фейсбуці не люблять читати. Але, приведу один приклад. Можливо, дехто його чув.
Естонія. Стабільна європейська країна. Далекий і тихий 2010 р., наступного року країна має обрати парламент — рійгікогу.
Соціально-критична трупа естонського експериментального театру NO99 вирішила трохи розважитись і запустила живий театральний проект — фейкову політичну партію, яку значна частина суспільства сприйняла за реальну політичну силу – «Об\’єднана Естонія» («Uhtne Eesti»).
Учасники проекту активно давали інтерв’ю, зустрічалися з виборцями, виступали з ліберальними гаслами по телебаченню та радіо, розмістили білборди та листівки з рекламою партії. Протягом 44 днів театр кожного тижня публікував на YouTube відеолекції «Школа виборів», які викривали суть політичних технологій та механізмів.
Соціологи навіть припускали, що партія на виборах 2011 р. може отримати аж 20 місць. Кульмінацією майстерно розіграного спектаклю стало інтерактивне шоу, побудоване за сценарієм яскравого партійного форуму. Ажіотаж був таким, що білети на шоу розхопили миттю.
Так, пізніше громадянам повідомили що це художня акція, містифікація та перформанс. Але…
Мораль цієї басні на український лад під час війни наступна: віра в штучно бажану картинку ніколи не доведе до ясного та світлого сприйняття ситуації.
Хоча, виникає питання: а чи воно потрібно в умовах, коли багато хто звик жити в умовах темних інстинктів?
