1 липня 2022 рік. Цього сонячного літнього ранку сім’я Наталії Нестерчук і Юрія Митричка із Грозиного Коростенської громади вирішила поїхати в ліс по ягоди, не здогадуючись про те, що додому подружжя повернеться не лише із чорницею.
Пише Коростень Медіа.
Пані Наталія розповідає, що того дня серед горизонту помітила щось геть маленьке, думала кошеня. І так шкода стало… Хто ж насмілився вивезти малечу у ліс?.. Як виявилось, ніхто: серед галявини клубочком лежало дике козеня. Тварина була ледь живою від виснаження. Лікарі казали, що вона ще навіть молоко не пробувала. Що саме сталося і як козуля опинилася сама серед лісу – невідомо, можливо, вона загубилася, чи матір козулі убили мисливці. Та незмінним залишається те, що дитинча повільно вмирало від голоду.
– Я взагалі дуже сильно люблю тварин,–розповідає Наталія Нестерчук. – Спочатку були думки залишити її в лісі. Що, як мати повернеться?.. Та рідні переконали забрати козулю додому, бо крихітка була геть квола, і я б не пробачила собі її смерть.
Знайду довго ставили на ніжки: ветеринарна клініка, лікарі, багато нової інформації й досвіду… Живе подружжя у селі Грозине, тому лікаря довелось шукати у Коростені. Їм розповіли, як саме вилікувати і виходити дитинча, бо жінка і чоловік нічого не знали нічого про диких кіз. Це вже згодом прочитали все, що тільки можна про козуль.
Дику козу назвали Соня. Юрій Митричко поділився власними спогадами про те, як у нього у дитинстві теж була коза Соня, тож вибір імені був очевидним. Спочатку було досить важко: тваринка була дуже маленька, важила 600 грам, при нормі мінімум кілограм, тож поміщалася у коробку з-під бананів, носик був з’їжджений мурахами, очі теж постраждали. Пройшов час і все вилікувалось: якщо проводиш пальчиком, то око реагує, тільки задня ніжка трішки пошкоджена.
Зараз Соня вже геть доросла, а з того липневого ранку пройшло вже 8 місяців. Родина Наталії та Юрія дуже прикипіла до неї, справжній член сім’ї. Та чим дорослішою стає Соня, тим більше вони усвідомлюють, що їй потрібна воля – незабаром козулю заберуть у лісовий заказник Межиріччя, розташований на території Коростенського району.
–Ви не уявляєте, яка Соня розумна! Ми досі дивуємося з її нюху і слуху, – каже Наталія. –Знає, що у хаті повинно бути двоє людей. Буває пройдеться, провірить чи всі є, і лягає назад на диван. Нюх теж чудовий: як хтось приходить до нас, відчує, і у хату вже назад не зайде, поки не зникне незнайомий запах. Була ситуація зимою, коли діти приїжджали, то Соня на вулиці була, тоді ще такий дощ був. Я виходила серед ночі до неї, але до хати козуля і близько не підходила, навіть як діти поїхали, ми її цілий день заманювали, а вона не хоче, і все.
Соня має двох господарів, але більше прив’язана все ж до Наталії. – Поїхала жінка якось на базар, – згадує Юрій, і додає: –дивлюсь на козулю, вона ж геть голодна. Нагрів молоко, ще маленькою була, пробував погодувати, не бере, і все. Тільки приїхала Наталія, дає те саме молоко – п’є. Схожа ситуація була ще з картоплею, поки жінка не потерла своїми руками, Соня навіть не думала їсти.
Кожну ніч Наталія провела поряд з Сонею, адже та їсть два рази за ніч. Жінці постійно доводилось прокидатися, щоб нарізати їжу і тоді знову лягати. Коли тваринка була ще малечею, то годували взагалі через кожні 3 години, відпоювали коров’ячим молоком із пляшечки. Ще й потрібно було постійно діставати з корзини, бо сама не вилазила. Зараз у козулі є власний диван, але ділити його необхідно з двома котиками.
Соня досить вередлива кізочка. Ох і натерпілося подружжя, але віддавати все рівно сумно. Як-не-як, постійно була поруч…
– У хаті Соня гірше собаки, – згадує жінка. – Усе погризла, що тільки можна: шпалери, журнали, гірлянду, зарядне до мого телефону. Доводилось усе ховати, але Соня знаходила. Одного разу чоловік приніс журнали, я й помітила, що вона гризе один, забрала. Приходжу через деякий час, знову щось хрумкає. Як виявилось, вона бачила куди чоловік їх поклав і отак по-одному витягувала. Оце тільки кудись заходила, згризала все, бо до 8 місяців у них зуби ростуть.
Згадуючи ті безсонні ночі й згризані речі у будинку, родина тільки посміхається, образ на Соню не тримає. Розповідають, що хорошенька вона: і оближе, як дрова рубаєш, і по снігу з нею можна побігати – від господарів ніколи далеко не відходить. Одного разу тільки Юрію довелося по селищі козулю ловити, щоб ніякі собаки не встигли раніше, то потім вже і паркан вищий зробили.
Скільки разів в селі не пропонували зготувати шашлик з Соні – не злічити. Усі казали зарізати, а вони навпаки годували. Сіно Соня не сильно полюбляє, тільки мішок за всю зиму з’їла. Ласує сирою картоплею, кукурудзою, пшеницею, осінню від грибів відірвати не можна було, та й по всьому селі довелось обірвати листя троянд та квітів, засушували. Вареного нічого не їсть.
«Соню, поки ноги не витреш, у хату не зайдеш»..
Більше пані Наталія не промовить таких слів після прогулянки козулі на подвір’ї, адже з дня на день її заберуть у Межиріччя.
–Розумію, що у дикій природі вона сама не зможе: занадто ляклива, – сумно продовжує свою розповідь жінка. – Це ж я сама і обдзвонила всі зоопарки, а потім увесь вечір плакала. Кажу собі, що буде Соні там ліпше і комфортніше, але сльози так і навертаються. Та й приїжджати ми ж зможемо і будемо, але це вже не те…
Ось так, не дивлячись на всі ті ночі і важкі випробування у прилаштуванні дикої кози у звичайному будинку села Грозине, Соня зуміла стати невід’ємним членом родини і справжньою розрадою для Наталії та Юрія. У їхніх спогадах залишаться лише найяскравіші моменти, а на телефоні найефектніші фотознімки й відео.
Сподіваюсь, що Соня звикне до нового місця проживання і пам’ятатиме про свою родину, яка дала їй друге життя.
