Не стало Василя Овсієнка, уродженця Житомирщини, людини численних чеснот, християнина, українського філолога, редактора, літописця руху опору, популяризатора життя і творчості Василя Стуса та інших дисидентів, політв\’язня брєжнєвсько-горбачовських таборів.
Як розповів друг Овсієнка, Вахтанг Кіпіані, пан Василь останнім часом хворів.
“Це була велика і дуже скромна людина, подвижник, яких одиниці на мільйони”, – розповів Кіпіані.
З Вікіпедії:
Васи́ль Васи́льович Овсіє́нко (8 квітня 1949, село Ставки Радомишльського району Житомирської області, Українська РСР, СРСР — 19 липня 2023) — український громадський діяч, розповсюджувач самвидаву, член Української Гельсінської Групи, політв\’язень радяньких концтаборів, філософ, публіцист, історик дисидентського руху, співробітник Харківської правозахисної групи.
Після закінчення в 1966& році школи працював у колгоспі, в 1967 р. — літературним працівником районної газети в сел. Народичі Житомирської обл. У 1967—1972 рр. навчався на філологічному факультеті Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.
Правозахисна діяльність
Навесні 1968 р. виготовив декілька фотовідбитків трактату Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», інтенсивно розповсюджував самвидав у середовищі студентів. 1972 допомагав Василеві Лісовому та Євгенові Пронюку видати VI («київський») випуск журналу «Український вісник», і «Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України» Лісового.
З серпня 1972 р. працював учителем української мови та літератури в с. Ташань Переяслав-Хмельницького р-ну Київської обл., де написав статтю «Добош і опришки, або Кінець шістдесятників», робив записи літературного характеру, які пізніше були використані слідством для шантажу психіатричною експертизою.
Заарештований 5 березня 1973 р. за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ст. 62 ч. I КК УРСР) у формі розповсюдження літератури самвидаву. 6 грудня 1973 р., разом із Пронюком і Лісовим, засуджений Київським обласним судом до 4 років позбавлення волі в таборах суворого режиму.
У мордовських таборах ЖХ-385/19 (сел. Лісне Теньгушевського р-ну Мордовської АРСР) і 17-А (сел. Озерне Зубово-Полянського р-ну) брав участь в акціях протесту. 20 серпня 1976 р. під час «профілактики» в Київському КДБ відмовився від визнання вини.
Звільнившись 5 березня 1977 р., жив під адміністративним наглядом у рідному селі і працював у колгоспі художником-оформлювачем. Підтримував широкі листовні зв\’язки з політв\’язнями та їхніми родинами. Його інформація про події в мордовських таборах була опублікована в «Хронике текущих событий» і використана УГГ.
У вересні 1977 р. попереджений про кримінальну відповідальність на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 25 грудня 1972 р. Подав 7 січня 1978 р. заяву до ВВіРу з клопотанням про виїзд із СРСР, не брав участі у виборах. Написав для УГГ матеріали про становище засланців і піднаглядних та перший варіант спогадів «Світло людей».
18 листопада 1978 р. був затриманий міліцією у зв\’язку з приїздом до нього члена УГГ Оксани Мешко та Ольги Бабич-Орлової. Пояснення давати відмовився, за що міліціонер вульгарно вилаяв його і виштовхнув із сільради. Подав на міліціонерів і кадебіста в суд, унаслідок чого проти нього самого 1 грудня 1978 р. було порушено кримінальну справу за звинуваченням у вчиненні насильницького опору — ніби відірвав міліціонерові два ґудзики.
7-8 лютого 1979 р. засуджений Радомишльським районним народним судом до 3 років позбавлення волі за ст. 188-1 ч. II. Заарештований у залі суду. Його текст «Замість останнього слова» став відомим на Заході. Карався в зонах № 55 (м. Вільнянськ Запорізької обл.) і № 71 (м. Коростень Житомирської обл.). Під час ув\’язнення відмовився свідчити у справах Левка Лук\’яненка, Миколи Матусевича, Гелія Снєгірьова, Василя Стуса, Дмитра Мазура, на захист останнього подав заяву в КДБ.
9 червня 1981 р. майор КДБ Чайковський оголосив Овсієнкові про порушення проти нього справи за ч. II ст. 62 і запропонував написати «покаянну» статтю в газету з осудом діяльності УГГ, членом якої він був оголошений з дня зустрічі з Оксаною Мешко. Слідчий обіцяв звільнення ще до кінця кримінального терміну, або — 10 років таборів особливого режиму, 5 років заслання. Засуджений Житомирським обласним судом 23—26 серпня 1981 р.
Карався в таборі особливого режиму ВС-389/36 в сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., з 8 грудня 1987 р. — у зоні № 35 на ст. Всехсвятська. Брав участь в акціях протесту. Без клопотання помилуваний указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 серпня 1988 р. Менше як за добу, літаком, спецконвоєм допроваджений у Житомир і звільнений 21 серпня. Працював у рідному селі художником-оформлювачем, бо до роботи вчителем не допустили.
Громадсько-політична діяльність
У вересні 1988 р. увійшов до Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінської Спілки. 16 липня 1989 р. обраний головою Житомирської філії УГС. У листопаді 1989 р. — учасник експедиції з перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина. 30 квітня 1990 р. призначений секретарем УРП з видавничих справ. З 1 травня 1997 до 29 квітня 2001 — заступник голови Республіканської християнської партії.
З червня 1998 р. — координатор програми Харківської правозахисної групи, поповнює електронний архів ХПГ біографічними довідками та інтерв\’ю колишніх політв\’язнів.
Співголова Українського комітету «Гельсінкі-90». З 1999 р. організовує експедиції на Соловецькі острови та в урочище Сандармох — на місце загибелі тисяч бранців т. зв. «Соловецького етапу»: Леся Курбаса, Миколи Зерова та інших.
Член правління громадської організації «Міжнародне об\’єднання „Соловецьке братство“»[2].
Нагороди
Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (7 квітня 2009) — за визначні заслуги перед Українською державою у відстоюванні прав і свобод людини, активну правозахисну, гуманістичну і громадську діяльність та з нагоди 60-річчя від дня народження[3]
Орден «За заслуги» III ст. (26 листопада 2005) — за вагомий особистий внесок у національне та державне відродження України, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і незалежності, активну громадську діяльність[4]
Орден «За мужність» I ст. (8 листопада 2006) — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод[5]
12 січня 2000 — Премія імені Василя Стуса за публіцистику.
17 березня 2006 — премія ім. Івана Огієнка в номінації «Громадська діяльність».
13 березня 2006 — Міжнародна літературна премія Фундації родини Воскобійників у жанрі мемуаристики.
