Якщо на вас накидається вбивця, а ви не завдаєте ударів у відповідь, а мовчки або з криком і зі слозами докоряєте йому, – це не війна. Це визнання свого безсилля. Або згода на вбивство. Тож не варто запитувати, скільки ще російських ракет прилетить по вас (скільки ракет росіяни випустять) – їх буде безліч. Як і жертв. Кожен із нас, живих і в Україні сущих, сьогодні або завтра може стати цією жертвою.
Життя кожного з нас у будь-який момент може бути зруйноване так само, як житло.
Перспектива стати бомжем чи інвалідом, як ті з нас, кому менше пощастило, усе ближча. Я знаю, це неправильно, але це українське безсилля чи небажання завдавати ударів у відповідь (острах чи зобов’язання – це не суттєво!) не викликає вже нічого, крім глибокого презирства.
Я не знаходжу в історії цивілізованих країн такого ставлення до вбивств власних цивільних і такого неусвідомлення потреби помсти – рівноцінної (слова, якими українці стріляють у бік Росії, на жаль, нікого не вб’ють і навіть вікон московських квартир не виб’ють).
