Це буде допис агресивний, бо з досвіду історії це важко назвати війною.
Це не війна, а повільний розстріл.
Страта жертви. Бойовище, в якому жертва дотримується думки, що жодна ракета чи снаряд не має впасти на територію ворога, рано чи пізно закінчиться масакрою.
Така логіка історії. Така суть еволюції.
Немає значення, наскільки в тебе чисті руки, якщо ти мертвий.
На глибині 2 метрів на це начхати.
За бомбардування Лондону був Дрезден. А за бомбардування українських міст, яким не скласти ліку, – безпілотник у вікні московського офісу?
Це – ціна стількох життів? Ціна існування країни, поставленої на межу?
Передбачаю, що на це знайдуться тисячі пояснень, та жодне з них, яким би правильним воно не було, не поверне убитих. Жодного з десятків (може сотень) тисяч. І люди, що шукають пояснення того, чому українці не повинні завдавати ударів по російських багатоповерхівках і не мститися за себе як – вдамся до цього неполіткоректного слова – за вид, – убогі й жалюгідні. Ви варті презирство і зневаги. Життя, за яке немає відплати (не жорстокої, а рівноцінної, а отже – справедливої) не варте, щоб бути прожитим.
