Днесь треба щось говорити обережненько. Аби когось не обідити. Й не розколювати суспільство. Отож, зачнемо…
Се благосно, що в “матері городів руських” пам\’ятничок Алєксандру Пушкіну демонтували. Бо такі пам\’ятнички потребні московітам для “мічення території”. Як, приміром, коти її мітять.
Але ж є й інші пам\’ятнички, що служать теж такими “міткам”. Приміром, стоїть у цій “матері” один пам\’ятничок, що за царя-батюшки був воздвигнутий за ініціативи Міхаіла Юзефовича – до речі, також ініціатора Емського указу та інших різних пакостей, учинених українофілам. Того діяча, який зображений на сим пам\’ятничку, не любив Тарас Шевченко. І навіть обзивав нехорошими словами. Зате з часом його полюбила власть совєтская. Особливо в 1939 р., коли треба було валити Польщу і Західну Україну возз\’днувати в братній сім\’ї народів СРСР. А ще тая власть зело полюбила того діяча наприкінці 1943 р., коли треба було освобождать, так сказать, Україну, тобто вмісто німецько-фашистських загарбників мали прийти російсько-більшовицькі освободітєлі. Тоді й навіть орденок, іменований іменем сього діяча, заснували. Й ним масово люд награждали. А ще цього діяча почали розкручувати, коли в 1954 р. в СРСР гучно святкували 300-ліття возз\’єднання України з Росією. І зараз росіянці цього діяча люблять. І нерозумним українцям у приклад ставлять. Мовляв, цей діяч возз\’єднав нас з вами.
Але розумію, що щось говорити про демонтаж сього пам\’ятничка, то посягати на святе. Того й мовчу, мовчу, мовчу..
