Комусь здається, що українці живуть нормальним життям…
Кожен із нас мертвий – хтось вигорів всередині, хтось загинув по-справжньому…
Біль мами та батька, улюблений, часто – єдиний син котрих віддав життя за свою країну…
Біль молодесенької вдови, котру ніколи не обнімуть руки коханого …
Біль діточок, котрі ніколи не відчують батьківську підтримку, не відчують сильне надійне батьківське плече…
ЗА ЩО ???
Зламані долі, нездійсненні плани та мрії, яким не судилося ніколи здійснитися…
Так, ми існуємо. Ходимо на роботу (хто її ще має), в магазини та навіть зустрічаємось із друзями, з тими, хто поки що не на війні…
Ти не знаєш, чи матимеш можливість проснутися зранку.
Ти не знаєш чи повернешся з роботи чи з магазину.
І чи буде взагалі куди повертатися…
На скільки ще збільшиться список тих янголів, які більше ніколи не зателефонують…
Світе, почуй нас! Зроби щось! Не забувай, що в цей момент поруч із тобою гинуть невинні діти, гинуть невинні люди!
Ми просто ХОЧЕМО ЖИТИ!
