Він загинув поблизу Роботиного ще 8 березня. Але спочатку сповіщення про його загибель пішло в місто Ірпінь Київської області, звідки він був мобілізований до ЗСУ та де числився на військовому обліку. Потім звістка телефоном прийшла і до його бердичівської рідні, та труну з тілом Героя повезли до Бердичева.
Адже саме в Бердичеві Олександр Шкрабій народився 2 вересня 1985 року, саме тут він ходив до 11 школи, потім навчався в 12-му ПТУ, саме тут, на Загребеллі, до цього часу живуть батько і мати Олександра, також в Бердичеві живе його перша дружина з сином. І хоча він жив останні шість років до війни в Ірпені, але місце реєстрації з Бердичева не змінював, тобто залишився до останнього повноправним членом Бердичівської громади, пише сайт Ріо Бердичів.
“За фахом взуттєвика, який він набув у 12-му ПТУ, Олександр майже не працював, натомість виявив в собі хист до роботи з деревом, і спочатку в Бердичеві працював на меблевому виробництві, а потім і в Ірпені. Звідти приїхало багато його колег, які згадували Олександра найкращими словами, вони поважали і любили його, тому і приїхали провести в останню путь.
Після скорботної промови міського голови Сергія Орлюка, слово взяла дружина Олександра та розповіла, що він був добрий, щирий, надійний, відповідальний і в перші дні ворожої навали сам добровільно пішов до ТРО та боронив Ірпінь. Він врятував багато людей від агресивних орків, поки дружина потрапила в окупацію, пішовши на роботу в лікарню. Отримав поранення голови, але коли Ірпінь було звільнено, і дружина просила його пройти нормальну реабілітацію після поранення, відважний воїн сказав, що якщо він не піде у військо зараз, то орки знову повернуться”, – пише видання.
Після мобілізації Бучанським РТЦК 24 лютого 2023 року Олександр потрапив до Полтавської 118 окремої механізованої бригади ЗСУ, яка в той час готувалась до контрнаступу. Він вижив під час найважчих літніх наступальних боїв, але на жаль, під Роботиним не стало спокійніше і до цього часу. На плацдарм, який було влітку захоплено, ворог щодня йде атаками в намаганні відкинути українське військо далі на захід.
Попрощатись із своїм побратимом приїхало і кілька його однополчан, але розповідати щось про ті пекельні бої та про те, як загинув їхній друг, просто не змогли.
Знову в залі Гарнізонного будинку офіцерів звучала натхненна промова військового капелан Івана Цихуляка (який провів і заупокійну молитву в Храмі Святого Рівноапостольного князя Володимира і Священномученика Йосафата УГКЦ, а потім і молився над свіжою могилою на військовому секторі міського кладовища).
Знову люди з прилеглих будинків виходили на вулицю Міхєєвих, щоб провести воїна в останню путь, а ті, що їхали вулицями міста зупинялись та схиляли голову у пошані до полеглого Героя.
Знову на міському кладовищі звучали військовий салют та гімн України, і достойний син нашого міста знайшов останній спочинок в могилі під синьо-жовтим стягом.
