Данило Галицький мав предків у шести країнах — Польщі, Німеччині, Англії, Швеції, Візантії та Київській Русі, — і жоден тогочасний літописець не визначав його за національністю.
Про це розповів історик та очільник Інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров у коментарі виданню «Главред».
За словами історика, ідентичність князів базувалася не на етнічному походженні, а на династичному виборі. Вони були частиною загальноєвропейської еліти, де шлюби укладалися з найвпливовішими родинами континенту. Проте для нашого регіону постать Данила Галицького має особливий, значно суворіший контекст. Як свідчать цікаві факти з історії давнього Звягеля, у 1257 році цей же князь повністю спалив місто на території сучасної Житомирщини через непокору та союз місцевих мешканців із татаро-монголами. Цей епізод підтверджує, що політична лояльність і державні інтереси важили для правителів значно більше, ніж будь-яка етнічна спорідненість.
Окремо Олександр Алфьоров наголошує на мовному питанні. Хоча богослужіння велися церковнослов’янською, мовою повсякденного спілкування в Русі була саме українська. Це підтверджують графіті в Софійському соборі, де зафіксовано кличний відмінок (Пантелеймоне, Софіє), питомі форми імен (Василеві, Марко, Дмитро) та українське повноголосся — «Володимир» замість церковнослов’янського варіанту. Журналісти Житомир-Онлайн звернули увагу, що саме ці лінгвістичні особливості доводять глибоке українське коріння не лише мови, а й усієї державної системи Русі.
Сьогодні на місці спаленого Данилом Галицьким Звягеля височіє відбудоване місто, а суперечки про «національність» князів продовжують використовуватися в інформаційних війнах. Історія Звягеля та написи на стінах Софії залишаються фізичними свідченнями того, що Україна-Русь завжди була інтегрована в європейський простір, зберігаючи при цьому свою мовну унікальність.
