Квіти в руках, переповнений двір біля собору, люди на богослужінні й батько, який піднімає маленького сина, щоб той краще бачив. Саме таким Житомир показала німецьким читачам «Berliner Illustrierte Zeitung» восени 1941 року — вже під час нацистської окупації міста.
Двосторінковий розворот із номера №38 від 18 вересня 1941 року оприлюднив у Facebook житомирський краєзнавець Вадим Острогляд. Матеріал мав промовистий заголовок «Коли приплив спадає…», а Житомир у ньому називали містом, нібито «визволеним від більшовицького терору».
Це важлива деталь: перед нами не просто старі фотографії Житомира, а зразок того, як нацистська пропаганда конструювала потрібну їй картину окупованого міста.
Що видно на рідкісному розвороті
На найбільшому фото праворуч — десятки людей із квітами біля Спасо-Преображенського кафедрального собору. Німецьке видання назвало подію «днем подяки» й описувало селян, які нібито приїхали здалеку на урочистість.
На іншому кадрі люди сидять просто на землі перед храмом, ще на одному — жінки та діти з квітами. Окремий портрет показує чоловіка, який тримає на руках маленького хлопчика. Німецький підпис подавав цю сцену як знайомство дитини з «новим, раніше невідомим світом».
“— Дивись, мій хлопчику!“
Український селянин піднімає свого маленького сина, щоб той міг зазирнути в цей новий, раніше невідомий йому світ.”
У дописі виникло припущення, що йшлося про свято врожаю. У самому німецькому репортажі використані формулювання «свято подяки» та «день подяки», а також згадка про «давнє народне свято».
Вони прийшли здалека, щоб відсвяткувати давнє народне свято, яке їм роками забороняли більшовики.”
Собор справді був закритий — але це лише половина історії
Одна з деталей німецького матеріалу підтверджується іншими джерелами. В історії Спасо-Преображенського собору зазначено, що в 1931 році радянська влада вирішила його закрити. У 1932-му було знищено іконостаси, з 1933 року будівлю використовували під архів, а в 1941 році богослужіння відновили.
Саме цей реальний досвід переслідування релігії нацистська преса використала для власного сюжету: окупаційна влада поставала не загарбником, а нібито силою, яка «повертає» людям віру.
У кадрах із Житомира була й інша сторона, яку пропагандистський текст подавав зовсім інакше. Серед людей, які очищали собор, були радянські військовополонені під наглядом німецьких військових. Дослідниця Голокосту Доріс Берген із Торонтського університету окремо аналізує саме цю серію фотографій із Житомира у книзі «Between God and Hitler». Вона показує, як відкриття храмів використовували у пропагандистській розповіді про німців як «рятівників християнства».
Ця чудова будівля протягом багатьох років використовувалася радянською владою як склад постачання. Тут на стелажахта в сараях зберігалися боєприпаси, засоби зв’язку, харчі та бочки з оселедцями. Більшовицькі в’язні під наглядом німецьких солдатів прибирали сміття.”
Житомир Онлайн уже публікував інші фотографії Спасо-Преображенського собору 1941 року. На них також видно очищення храму та підготовку до відновлення богослужінь.
Минули роки жаху, страху ГПУ, вбивства чоловіків і дітей, жінок і священиків: народ повертається до свого життя, радянський террор зламався, червона хвиля спадає.”
Про що німецький фоторепортаж мовчав
Контраст особливо разючий через дату виходу журналу. Номер «Berliner Illustrierte Zeitung» із житомирським фоторепортажем датований 18 вересня 1941 року.
Наступного дня, 19 вересня, відбулася одна з наймасовіших каральних акцій в історії окупованого Житомира. За даними дослідницького проєкту «Територія Терору», нацисти того дня знищили 3145 житомирських євреїв. Усього за роки окупації в Житомирі, за оцінками дослідників, було вбито від 10 до 12 тисяч євреїв.
Тому розворот із усміхненими людьми, квітами й відчиненим храмом варто читати не як нейтральну фотохроніку. «Berliner Illustrierte Zeitung» на той час уже працювала в системі нацистської пропаганди: після приходу нацистів німецька преса втратила незалежність, а сама популярна ілюстрована газета публікувала матеріали про німецькі військові перемоги та окуповані території.
Водночас самі фотографії залишаються цінним документом міської історії. Якщо відділити те, що реально потрапило в об’єктив, від підписів і політичної рамки, на них можна роздивитися житомирян, одяг, обличчя, інтер’єр собору та атмосферу міста, яке вже жило в умовах окупації.
Зворушені та потрясені до глибини душі, селяни переживають урочисту церемонію, яку пам’ятають лише старі люди.”
