Коростишів давно асоціюється з гранітом. Але самих покладів каменю було недостатньо, щоб місто перетворилося на один із найвідоміших центрів каменеобробки України. Для цього мали з’явитися люди, які знали, як перетворити брилу на сходи, плиту, скульптуру чи складний надгробок — і передати це вміння іншим.
Нове дослідження історикині Олени Мозговенко та краєзнавиці Олександри Олійник-Поліщук про витоки каменеобробної галузі Коростишева показує: вирішальними були не лише природні багатства краю. Важливу роль зіграли італійські майстри, які наприкінці XIX — на початку XX століття створювали тут майстерні та навчали місцевих чоловіків професійно працювати з каменем.
Каменю було багато, але потрібні були майстри
Поклади граніту на Коростишівщині почали активно розробляти ще у XIX столітті. Енциклопедія Сучасної України датує початок розроблення місцевих гранітів серединою XIX століття.
Проте наявність сировини ще не створює ремесла. Дослідниці Мозговенко та Олійник-Поліщук звернули увагу на інший чинник: прокладання через Коростишів ділянки Брест-Литовського шосе привело сюди майстрів, які побачили і багаті поклади каменю, і можливість започаткувати власну справу практично без місцевої конкуренції.
Серед прізвищ, пов’язаних зі становленням галузі, особливо виділяють італійські родини Ріццолатті та Бузетті.
Ріццолатті робили не просто кам’яні брили
Виробництво, організоване родиною Ріццолатті, працювало вже не як примітивний видобуток каменю. Тут виготовляли готові вироби: сходи, балюстради, підвіконня, умивальники, плити.
Окремим напрямом стала кам’яна надгробна скульптура. Причому працювали не лише з місцевим гранітом — використовували й привезений мармур.
Саме так Коростишів поступово переходив від місця, де є камінь, до місця, де вміють його професійно обробляти.
Головне — місцевих почали вчити ремеслу
Найважливішим наслідком роботи італійських майстрів дослідниці називають навіть не окремі вироби чи підприємства.
Ріццолатті, Бузетті та інші майстри залучали до роботи місцевих жителів і навчали їх технології обробки каменю. За висновком авторок дослідження, таким чином на каменеобробці виросли два покоління чоловіків.
Навичка перестала належати кільком приїжджим майстрам. Вона залишилася в самому місті — у робітників, родинах і нових майстернях. Згодом приватне ремесло переросло в артільне виробництво, а пізніше галузь перейшла до великого державного виробництва.
Навіть у XX столітті багато роботи робили руками
У 1927 році в Коростишеві заснували підприємство для розроблення й видобутку граніту. Там працювали 405 людей, а практично всі операції виконували вручну.
Тобто професія каменотеса ще довго залишалася не лише промисловістю, а важкою ручною майстерністю. Камінь потрібно було відокремити, розпиляти, надати йому форми, відшліфувати та відполірувати.
Технології поступово змінювали цю працю. У 1963 році на підприємстві впровадили термічну обробку каменю, а у 1970–1980-х роках встановили каменерозпилювальні, шліфувально-полірувальні та фрезерно-окантувальні верстати. За даними ЕСУ, річне виробництво тоді зросло з 16 до 48 тисяч квадратних метрів продукції.
Від брили до готового виробу — окрема професія
Навіть із сучасним обладнанням робота з гранітом складається з багатьох етапів. Житомир Онлайн ще у 2013 році показував роботу одного з коростишівських каменеобробних цехів: велику брилу спочатку розділяли, далі різали на заготовки потрібної товщини, полірували, окантовували й термічно обробляли.
Місцевий майстер тоді пояснював, що весь шлях від великої брили до блискучої готової плити міг тривати кілька діб. І навіть невелике відхилення у розмірі для такої роботи мало значення.
Камінь став частиною самого образу Коростишева
Сьогодні міська рада називає Коростишів одним із відомих в Україні центрів гранітодобувної та каменеобробної промисловості й зазначає, що у місті та околицях працюють численні приватні підприємства з обробки каменю. Навіть в офіційній історії міста каменяр стоїть поруч із папірником, ткачем і шахтарем серед професій, які формували Коростишів.
А ремесло давно вийшло за межі виробничих цехів. У міському парку з’явилися десятки кам’яних скульптур, і у 2024 році Житомир Онлайн розповідав, як парк скульптур у Коростишеві увійшов до Книги рекордів України.
Тому історія «міста каменю» насправді не починається із затопленого кар’єру, який сьогодні фотографують туристи. Вона починається з людей, які навчилися бачити у важкій гранітній брилі майбутню форму — і передавали це вміння далі. Саме так геологічна особливість місцевості поступово стала професією, промисловістю і частиною міської ідентичності Коростишева.
