70 перевіряючих провідають 150 українських пілотних ліцеїв.
Я хочу привітати українських учителів, які працюють у так званих 150 «академічних ліцеях», із неймовірно ошелешливою новиною.
До вас їдуть ревізори.
І не просто ревізори, а сімдесят «спеціально підготовлених експертів», озброєних інструментом Teach Secondary.
Не знаю, чи всі ви отримали обіцяну підвищену зарплату? Чи всі маєте можливість проводити уроки, не здригаючись від повітряних тривог і не побоюючись тієї хвилини, коли зникне електрика? Чи всі уявляєте, йдучи на урок, де його закінчите: у класній кімнаті, у примітивному укритті чи в Інтернеті?
Цього не знаю.
Але вірю повідомленню Офісу впровадження НУШ і МОН: експерти-ревізори вже збираються до вас.
І вони озброєні Teach Secondary.
Кілька слів про цю «грізну зброю».
Teach Secondary – міжнародний інструмент Світового банку для спостереження за тим, що відбувається на уроках у середній школі. Його призначення – не перевіряти знання учнів, а оцінювати певні характеристики роботи вчителя та навчального середовища.
Щось подібне колись було надзвичайно популярним у радянському школознавстві. Коли під час відвідування уроку обов’язково потрібно було зафіксувати навіть те, чи правильним боком свого тіла вчитель повертається до учнів, а учні сидять чинно й смирно, склавши руки перед собою.
Звичайно, тепер усе значно сучасніше. Міжнародні стандарти, спеціальні індикатори, бали, експерти. І назва англійською.
Відразу зверну увагу на одну важливу обставину: Teach Secondary – це не освітня програма, не методика викладання і не система оцінювання якості освіти загалом. Не інструмент безпосереднього вимірювання освітніх втрат. Не засіб підвищення зарплат учителям. І вже точно не спосіб захистити українських дітей від російських ракет. Це – інструмент для спостереження за тим, як учитель проводить урок і як на цьому уроці поводяться учні. Причому для такого спостереження, як виявляється, достатньо двох п’ятнадцятихвилинних відрізків. Тридцять хвилин – і перед вами вже набір показників, оцінок і характеристик.
Міжнародна наука! Куди там нашій?
Цікаво, що цей інструмент спочатку випробовували, зокрема, у Руанді, а згодом в Уганді, Танзанії та Гаяні.
Тепер його вирішили застосувати в Україні.
Щоправда, не знаю, чи передбачили організатори цього дійства одну майже непомітну українську «дрібницю». Що робити, якщо на шістнадцятій хвилині спостереження оголосять повітряну тривогу? Зупинити секундомір? Чи записати в анкеті, що вчитель недостатньо ефективно організував навчальний процес? А якщо під час спостереження зникне електрика і разом із нею – дистанційний урок? Це теж недолік педагогічної майстерності? Чи, можливо, для таких випадків Світовий банк передбачив спеціальну графу: «Війна завадила експерту завершити спостереження»?
Я не маю жодного стосунку ні до Світового банку, ні до МОН, ні до численних офісів упровадження освітніх реформ.
Однак, як людина, котра віддала освіті п’ятдесят років свого життя і пройшовши фактично всі щаблі освітньої ієрархії, візьму на сміливість висловити кілька думок про всю цю затію.
1. Вся ця історію є продовженням того сценарію в українській освіті, який я давно називаю спробою пересадити африканську пальму в український чорнозем.
Причому цього разу – напередодні зими. І під час війни
Що маю на увазі?
У світі існують різні освітні системи. З різними традиціями, різною організацією навчання, різним становищем учителя в суспільстві. І, що дуже важливо, з різними умовами його праці.
Те, що добре працює в одній країні, зовсім не обов’язково даватиме такі самі результати в іншій.
Але наших освітніх реформаторів це, здається, не надто турбує.
Побачили за кордоном чергову цікаву педагогічну іграшку. Особливо якщо вона має солідну англомовну назву, схвалена міжнародною організацією і на її використання виділяють гроші. І все. Треба негайно тягнути в Україну.
А чи приживеться? Чи потрібна вона тут? Чи відповідає нашим освітнім традиціям, умовам, можливостям?
Навіщо такі дрібниці? Тим більше, якщо «не приживеться», то за це ніхто й не запитає.
Ось і тепер. В українській школі урок має свою історію, традиції, структуру, логіку. Український учитель працює в конкретних умовах, має певне навчальне навантаження, відповідальність, оплату праці. А сьогодні до всього цього додалася війна.
І ось до нього приходить людина з міжнародною анкетою. І починає визначати, наскільки правильно він навчає дітей. За критеріями, розробленими десь далеко від української школи.
Я зовсім не проти вивчення міжнародного досвіду. Але між вивченням досвіду й механічним перенесенням чужих інструментів у нашу освітню реальність – величезна відстань.
І долати її потрібно не літаком із сімдесятьма експертами, а власною головою.
Бо навіть найкраща африканська пальма не стане українською яблунею лише тому, що її посадили в чорнозем. А якщо вона не приживеться, винним знову оголосять ґрунт.
У нашому випадку – українського вчителя.
Чи такого не було?
2. Я категорично не вірю в можливість зробити серйозні висновки про роботу вчителя за результатами короткочасного спостереження за його уроком.
Навіть якщо спостерігач озброєний найсучаснішим міжнародним інструментом. Навіть якщо він пройшов спеціальну підготовку й отримав сертифікат експерта.
Бо є одна елементарна істина, яку, здається, наші освітні реформатори, включаючи і ДСЯО, вперто не хочуть зрозуміти. Результат роботи вчителя – не те, ЯК він провів урок. А те, ЧОГО навчилися його учні.
Можна провести урок, який викличе захоплення у всіх сімдесяти експертів. І не навчити дітей нічого. А можна провести звичайний, без жодних модних педагогічних прикрас, урок, після якого діти зрозуміють те, чого не могли зрозуміти раніше.
І який із цих двох уроків кращий? Той, що сподобався експерту? Чи той, після якого діти стали розумнішими? І чи можна за цими спостереженнями встановити, що учні справді засвоїли? Що вони пам’ятатимуть завтра? Через місяць? Через рік? Ні.
І запропонований Teach Secondary сам по собі такої відповіді не дає.
Тоді виникає просте запитання: що саме ми збираємося досліджувати – якість освіти чи зовнішні ознаки роботи вчителя? Бо це зовсім різні речі.
Я добре знаю, що таке відвідування уроків. За п’ятдесят років роботи в освіті довелося побачити їх стільки, що й не порахую.
І давно переконався: урок, який сподобався перевіряльнику, зовсім не обов’язково є уроком, який дав учням знання. А ще я знаю, як легко вчителі навчаються проводити уроки не для дітей, а для тих, хто сидить на останній парті із записником. Особливо коли наперед відомо, що саме ці люди хочуть побачити.
І ось тепер нам пропонують міжнародний інструмент, за допомогою якого сімдесят спеціально підготовлених людей спостерігатимуть за тим, як учителі навчають.
А я вважаю набагато важливішим, щоб хтось нарешті серйозно дослідив, чого насправді навчилися діти за роки впровадження НУШ. Їхні реальні знання, уміння, здатність думати й застосовувати вивчене.
Але це, очевидно, не так цікаво. І, можливо, не так вигідно.
Бо тоді доведеться шукати відповідь на одне дуже неприємне запитання: НУШ – це прогрес чи регрес? Не в презентаціях. Не у звітах. Не в красивих розповідях про компетентності, критичне мислення й нові педагогічні практики. А в головах українських дітей.
І якщо раптом з’ясується, що з прогресом не все так чудово, як нам роками розповідали, виникне ще одне запитання. А що ж тоді всі ці роки впроваджували? І що саме впроваджує сьогодні Офіс упровадження НУШ за солідні кошти міжнародних програм, серед яких є й кредити, повертати які доведеться наступним поколінням українців?
3. А хто, коли і як довів, що Teach Secondary придатний для оцінювання педагогічних практик українського вчителя в умовах війни?
Те, що цей інструмент розробили у Світовому банку, ще не означає, що він однаково придатний для всіх країн, усіх освітніх систем і всіх обставин.
Український учитель сьогодні працює в умовах, яких, переконаний, не побажав би собі жоден із розробників Teach Secondary.
Повітряні тривоги. Укриття. Відключення електроенергії. Перервані уроки. Діти, які роками живуть у стані стресу. Учителі, які нерідко самі потребують психологічної допомоги.
І все це на тлі проблемної оплати праці, постійних вимог упроваджувати чергові педагогічні новації, протоколи, алгоритми, харчування учнів.
А тепер уявімо, що до такого вчителя приходить спеціально підготовлений експерт із міжнародною анкетою. І починає оцінювати, як учитель залучає дітей до навчання, розвиває критичне мислення, забезпечує зворотний зв’язок і створює атмосферу взаємоповаги.
А чи передбачено в цій анкеті запитання про те, скільки ночей учитель і його учні провели без сну через російські обстріли? Чи про те, скільки разів за тиждень переривалося навчання? Чи про те, що вчитель, якого сьогодні оцінюють, учора кілька годин просидів зі своїми учнями в холодному укритті?
І якщо таких запитань немає, то що саме вимірюватиме ваш експерт? Педагогічну майстерність учителя? Чи наслідки війни, за які цей учитель не несе жодної відповідальності?
Я зовсім не виключаю, що міжнародний інструмент можна пристосувати до українських умов. Але спочатку потрібно довести, що таке пристосування справді відбулося.
А не просто перекласти анкету українською мовою, навчити сімдесят людей ставити в ній позначки й оголосити це міжнародним дослідженням. Бо перекладена українською мовою анкета ще не стає українським інструментом педагогічного дослідження. І міжнародний авторитет її розробників не звільняє наших освітніх чиновників від обов’язку думати власною головою.
А якщо вже дуже академічно, то МОН має довести не лише придатність інструменту до українських умов, а й те, що його результати можна коректно тлумачити саме в цих умовах.
Замість епілогу.
Маю одну пропозицію до МОН, Світового банку та Офісу впровадження НУШ.
Перш ніж відряджати сімдесят експертів спостерігати за українськими вчителями, проведіть невеличке дослідження серед тих, хто придумує й упроваджує наші освітні реформи. З’ясуйте, чого вони самі навчилися за майже десять років реформування української школи? І яку реальну користь принесла українським дітям їхня діяльність? Не за презентаціями, звітами та кількістю витрачених і отриманих грошей. А за результатами.
Для цього зовсім не обов’язково запрошувати сімдесят експертів зі спеціальними міжнародними інструментами. Це можна зробити набагато простіше й дешевше.
Щоправда, підозрюю, що результати такого дослідження можуть виявитися значно приголомшливішими за саму ідею дослідження «НУШ у класі».
І чи не виявиться тоді, що в українській освіті вже давно час змінити місцями тих, хто спостерігає, і тих, за ким спостерігають?
P.S. Я запитав думку про цю новину директора одного відомого ліцею.
Він відповів дуже чітко й конкретно:
«Боже праведний. Їм таки нічим займатися!»
