Житомирянин написав книжку про Степана Руданського

Чи не кожному українцеві ще з дитячих літ запам\’яталися щирі вірші про веселих і дотепних наших дядьків і тіток, винахідливих козаків, допитливих хлопчаків, кмітливих школяриків, які читали їм татусі-мамусі, дідусі-бабусі, а чи й старші братики-сестрички, з книжок «Мудрий оповідач», «Переслів\’я», тощо. І вже згодом довідувалися, що автор тих милих серцю віршів – поет Степан Руданський.

А вже потім, студентом вузу чи гамуючи юнацьку допитливість, довідувався, що, виявляється, Степан Руданський писав не лише дотепні й легкі до сприйняття гуморески (чи – співомовки, як їх називав сам автор), а й поезії про рідну Україну, уярмлену московським царизмом. Україну, в якій нарід мріє про визволення, спираючись на свою багатющу культуру, пісні, традиції, звичаї, свою войовничу козацьку і давньоруську історію, обіперту на потужний духовний підмурівок – рідну українську мову, яка служить нашому народові потужним оберегом усього рідного і дорогого впродовж віків.

Тож понад 170 років тому юний українець із Поділля, студент медико-хірургічної академії в Санкт-Петербурзі поет Степан Руданський чітко обрав собі духовні орієнтири і чітку життєву позицію на все життя: українська мова, українська культура (пісні, обряди, традиції), українська література, українська історія. Віра у велике майбуття свого народу, в те, що таки здійсниться історична справедливість, і Україна здобуде незалежність і свою національну державу.

У листі до брата Григорія Степан скаржився на батька Василя, який забороняв йому спілкуватися з ним рідною українською мовою, вимагаючи писати до нього російською і погрожував не підтримувати студента матеріально. Що й зробив. І син терпів крайню нужду, проте лишився при своєму переконанні.
Мороз душу обіймає,
Мороз душу каменить,
А у хаті на постелі
У сурдуті і плащу
Сидить студент медицини
Другий місяць без борщу.

То була його світоглядна позиція, його правда, в яку несхитно вірив поет упродовж усього життя. І навіть серед тогочасної великосвітської знаті, живучи в Криму і займаючись медичною практикою як дипломований лікар свідомо розмовляв українською мовою, ба навіть із самим царем Олександром Ⅱ (приклад, гідний до наслідування й донині).
Ця вибрана поетова правда була з ним весь час у помислах, слові, вчинках. Поет боровся за майбутню Україну зброєю думки, пера, зброєю слова. Вірив, що нащадки обов\’язково виборють незалежну Українську державу. Тож чітко визначив місце зайдам-ворогам на нашій землі: «знову ляжуть ворожії кості могилами в наших степах» («Гей, браття – козаки»).

Наче про наше сьогодення, коли хоробре потужне українське військо вже сьомий місяць підряд успішно відбиває навалу лютої московської загарбницької орди, яка несе руїни нашим селам і містам, смерть жінкам, дітям, старим, безсоромно грабує наші оселі, масово привласнює наше зерно на Півдні, плюндрує рідний край.

Та дарма. Славне українське військо вже завдало окупантам величезних втрат на полі бою: знищено до 100 тис. москалів-орків, понад 12 тис. одиниць бойової техніки загарбників на землі, воді, в повітрі.

Отак і справджуються слова Великого Українця Степана Руданського, і знову лягають «ворожії кості могилами в наших степах».

Нехай знову брязне
Шаблюка сталева
В козацьких залізних руках
Нехай знову ляжуть ворожії кості
Могилами в наших степах.
А люлька голубка нехай не вгасає:
Паліть вражу силу кругом!
Нехай ворог знає, повік не гадає
Знущатися над козаком!

Наше українське військо обов\’язково розіб\’є орду московських окупантів. Перемога буде за нами!

Тож належати до його славетного роду Степана Руданського вважає собі за честь його прямий нащадок, правнучатий небіж, наш сучасник житомирянин Олексій Боржковський, в минулому військовий лікар. Про нього – наша розповідь у книзі «Із славетного роду Руданських» житомирського автора Святослава Васильчука, яка пропонується читацькому загалу.

Проте рецензована книга не просто біографічна оповідка про життя і діяльність конкретної людини, в даному разі – лікаря О.Боржковського. Автор вийшов далеко за межі біографії головного персонажа книги. Фактично часові рамки її сягають більше сотні літ, адже автор узяв собі за мету дослідити не лише життя і громадську діяльність Олексія Боржковського, а паралельно –

життєвий і творчий шлях його видатного родича, класика української літератури поета Степана Руданського.

Автор повісті, вважаю, добре розкрив образ військового лікаря Олексія Боржковського, показавши його фахівцем високого рівня, людиною допитливою, відповідальною і талановитим хірургом – отоларингологом, який за свою більш як шістдесятилітню хірургічну практику у військових шпиталях, виконав тисячі успішних операцій хворим пацієнтам, у тому числі й воякам українського війська, які отримали поранення в боях із московитами на Донбасі після вторгнення російської армії в Україну навесні 2014-го року.

У книзі досить переконливо розкрито велику громадську діяльність лікаря по дослідженню життєвого і творчого шляху Степана Руданського. Цьому О.Боржковський присвятив більшість свого позаробочого часу. Він об\’їздив усі місця, пов\’язані з Руданським. Побував у селі Хомутинцях, де народився і зростав поет, в м.Шаргороді, де він навчався в духовному училищі, в м. Кам\’янці-Подільському, де той здобував освіту в духовній семінарії, в Санкт-Петербурзі, де Степан навчався в медико-хірургічній академії. І звісно, багато літ підряд (до окупації Криму РФ) їздив до Криму, де дипломований лікар Степан Руданський після закінчення навчання працював на посаді міського лікаря Ялти багато років поспіль, де й закінчив своє недовге молоде насичене життя. Там і похований.

О.Боржковський організував і провів у материковій Україні та в Криму сотні зустрічей із учнями шкіл та студентами вузів, працівниками бібліотек, лікувальних закладів, пропагуючи творчість видатного українського поета Степана Руданського. І досить успішно.

Та паралельно із життєвою лінією Олексія Боржковського автор повісти Святослав Васильчук веде другу ще важливішу лінію – заглиблює читача у таємниці життя і творчості славного сина України талановитого поета Степана Руданського. Знаходить в архівах і вводить в науковий обіг нові документи, які несподівано розкривають образ поета, глибини його творчості та багато подій, пов\’язаних із С.Руданським сто і більше літ тому.

Такими, вважаю, є лист подільського видавця Олександра Лотоцького до швагра С.Руданського Стефана Комарницького (чоловіка поетової сестри Ольги), датований ще 1901 роком. Це й просто сенсаціна розповідь автора книги про зустріч його, тоді ще студента Київського університету, з сином одного із діячів Української Народної Республіки, Федорем Матушевським, членом УЦК, згодом послом УНР у Греції, що був безпосередньо причетний до постаті Степана Руданського. Адже якраз видавництво «Вік», яке існувало в Києві в 1897-1918 роках, видало зібрання творів Степана Руданського. Знімок працівників видавництва син Федора Матушевського Борис і
подарував авторові під час знайомства (вміщене на стор.31). На ньому, як дослідив згодом автор, такі відомі діячі УНР як (нижній ряд, сидять зліва доправа): Федір Матушевський, Сергій Єфремов (майбутній літератор, вчений, академік), Василь Доманицький (вперше видав повний нецензурований «Кобзар»). Стоять: Володимир Страшкевич, Володимир Дурдуківський, Олександр Лотоцький. Останній був призначений міністром віросповідань УНР, посол України в Туреччині, організатор, поруч із Іваном Огієнком, української автокефальної церкви незалежної від Москви.

В книзі вміщено світлину видавництва «Вік», яку зберіг автор. Біля неї зазначено: «за сто років фото друкується вперше». Вважаю це унікальною
знахідкою автора, введеною в наукові дослідження стосовно постаті С.Руданського. Як і дослідження про вже названого науковця, громадянського і політичного діяча часів УНР Олександра Лотоцького, оповідь про пісню С.Руданського «Гей, браття – козаки…», яку виявляється співали свого часу вояки УПА і мешканці Волині, вважаючи її народною.

Заслуговують на увагу нові дослідження автора повісті про життя і творчість С.Руданського в період проживання його в Криму, в Ялті, популярність творів поета серед молоді в Україні, зокрема, в університеті святого Володимира в Києві, де багато поезії С.Руданського переписувалась і нелегально розповсюджувалась серед студентів та міщан. Це про статтю – донос у київській газеті «Весник Юго-Западной и Западной России, Киев, 1864г.» написану архієпископом Анатолієм Мартиновським під псевдонімом «малорос А.Восточенко» ( ст. 121-123). У публікації автор лає історика Миколу Костомарова і, звісно, «кієвского студєнта Стєпана Руданскаго», який у поезії «До України», на думку царського лизоблюда, образив «добрую матушку – Расєю» і кликав молодь до «ворохобництва», тобто, до спротиву царському режимові і звав до бунтарства за визволення України з царських лабет.

Допитливий читач знайде в книзі також роздуми щодо ролі церкви в житті людини і нашого суспільства загалом, колись і тепер, наводиться позиція з цього приводу вже згадуваного міністра віросповідань УНР Олександра Лотоцького: «Основана засада Української держави полягає в тому, що в самостійній державі має бути самостійна церква… Усілякий уряд, що розуміє свої державні обов\’язки, не може погодитись на те, щоб осередок церковної влади перебував в іншій державі. Автокефалія Української Церкви – це не лише церковна, але й національно-державна проблема. Це конечна необхідність нашої церкви, нашої Держави, нашої Нації (ст. 114).

Чи не суголосно це нашій сучасності, коли Україна виборює збройно свої права на саме існування як незалежна держава і вільний народ у кривавій війні, розв\’язаній проти нас московськими націонал-імперіалістами під орудою біснуватого диктатора – українофоба, новітнього фюрера Путлєра і його оскаженілою клікою.

Та марні намагання звироднілих орків-москалів та їхніх звихнутих на імперському шовінізмі зверхників. Український народ обов\’язково переможе, звільнить всі наші землі.

З великою цікавістю довідавсь я з рецензованої книги, що виявляється в 1917 році величезна територія на Далекому Сході Росії під назвою «Зелений Клин», від Чити до Владивостока, де проживало понад мільйон переселених
сюди українців, проголосила свою автономію і визнала її складовою частиною Української Народної Республіки (ст. 46-47).

В той же час на Кубані (біля Чорного моря) проголошено Кубанську Народну Республіку з подальшим входженням її до складу УНР (ст. 49). Тож можна лишень уявити, якою потужною була б Українська Держава, якби вона вистояла у війні в 1918-20-х роках, розв\’язаної також москалями.

Українське військо завдало і продовжує завдавати окупантам величезних втрат у живій силі та бойовій техніці. І прислуговується цьому також щира патріотична поезія подолянина Степана Руданського.

Сподіваємося – і ця книга також.