Наш співрозмовник, сорокачотирьохрічний Олександр Волинець ще два тижні тому перебував у горнилі боїв під тепер всесвітньовідомим Бахмутом. Як боєць окремого стрілецького полку, який ще з літа 2022-го року, був відправлений для зміцнення лінії оборони ЗСУ. Як завжди, у розмові із військовими, з’ясовуємо обставини, час, деталі ситуації, коли Олександра Волинця мобілізували до війська.
– Загалом усе моє самостійне життя пов’язане із автомобільною технікою, – каже Олександр. – Свого часу, обираючи професію, навчався в училищі і отримав фахові навички автослюсаря та водія. Із тих пір працював у багатьох місцях і всюди відповідав, обслуговував, лагодив автомобільну техніку. Більше десяти років тому спробував поїхати на заробітки за кордон. Спочатку до Австрії у якості різноробочого. Вже потім, за допомоги друзів, які працювали у Польщі, знайшов фірму, яка потребувала досвідчених водіїв. Ось так став «далекобійником» і працював із задоволенням, отримавши та вдосконаливши усі потрібні для цього навички. Якраз у березні 2022-го року мав приїхати додому ( сім’я Олександра живе у Черняхові) із метою оновлення певних довідок та іншої документації. Але всі плани та розрахунки перебила війна. Якраз перебував у рейсі, в Іспанії. Дружина зателефонувала і з тривогою повідомила, що розпочалася війна. Якщо чесно, я, хоча й чув про реальні і досі нечувані за масштабами приготування росіян на кордонах із Україною, не вірив, що звідти посунуть на нас війною. Проте, як тільки пересвідчився, що Україна зазнала сотень ракетних ударів, зрозумів, наскільки це серйозно. На фірмі мене попросили попрацювати хоча б із тиждень і водночас запропонували евакуювати родину до Польщі. Вистачило кількох телефонних розмов, щоб зрозуміти – дружина із дітьми нікуди не збираються «переселятися». У мене двоє дітей: дочка вже живе у Києві, а син ще ходить до школи. Звісно, мені дуже кортіло додому, бо там була рідня і ситуація із кожним днем видавалася все загрозливішою. Зрештою, у березні я до Черняхова все ж таки повернувся і за кілька днів пішов до військомату. Одразу ні повідомлення, ні конкретного пояснення стосовно можливості служити в армії я не отримав. Але за кілька тижнів все ж таки я потрапив під дію мобілізації. Спочатку наш окремий полк провів бойове злагодження на Чернігівщині і вже потім нас перекинули на південний схід. Тобто – на Донбас. Звісно ж, у Збройних силах я продовжив свою «кар’єру» водія, і на своєму «ПАЗику» вже встиг за вісім місяців «накрутити» більше двох тисяч кілометрів. Переважно фронтовими і прифронтовими дорогами. Перше, ніж потрапити під Бахмут, ми тримали оборону під Золотим, Лисичанськом, селищем Білецьке. Сьогодні усі ці назви міст і селищ символізують і нагадують жителям нашої країни про тяжкі і кровопролитні бої. Але одне діло – дивитися випуски новин на телеекрані, а зовсім інше – бути учасником тих подій, про які розповідають журналісти, волонтери чи блогери.
– Найдовше вам і вашим побратимам довелося служити і воювати під Бахмутом. Про це місто сьогодні згадують найбільше і Бахмут навіть порівнюють за гостротою боїв із Маріуполем. Ну, і як насправді,що вам довелося побачити, відчути під час перебування під Бахмутом?
– Влітку 2022-го ми прибули до Бахмута і спочатку перебували у різних його місцях. Місто дуже потужно і регулярно обстрілювали із усіх видів артилерії, тому автобуси, які слугують основним видом для переміщення особового складу наших підрозділів, ми маскували у подвір’ях будинків. Пізніше, коли бої велися у безпосередній близькості, автобуси ми перемістили на західну окраїну міста.
– Які враження справили на вас місцеві жителі, які частково залишилися у Бахмуті?
– Попри те, що Бахмут сьогодні зазнав стр ахітливих руйнацій, все ж таки у ньому залишаються люди. Десь 10-15% від колишньої чисельності все ж таки залишаються у Бахмуті. Що це за люди? Як правило, або ж хворі і немічні, які вже не бажають кудись переміщатись. Бувають просто унікальні випадки, складні сімейні обставини, але, знову ж таки, головний фактор – це стан здоров’ я чи вік людей. Щодо настроїв та орієнтацій місцевого люду, то старше покоління знаходиться у суцільному полоні совдепівських установок. Ну, і слід визнати, що «русский мир» там все ж таки попрацював доволі непогано – через телевізор, через газети, яких там зараз вже не читають. У нас, на Житомирщині, наприклад, таких людей із такими міркуваннями, такою аргументацією типового «совка» я вже давно не зустрічав. Але висновок такий: ці люди, яких мені доводилося зустрічати у Бахмуті, ніколи ніде далі свого міста не бували. Який там закордонний досвід? Які враження від європейського порядку та цивілізованості? Для них це абсолютно інопланетні явища.
– Стосовно боїв поблизу Бахмута, які упродовж кількох місяців набували все більшої зепеклості, і де,по суті, відбувається найбільше протистояння ЗСУ та рашистських підрозділів.
– Якщо порівнювати бої між ЗСУ та росіянами під Сєвєродонєцьком чи Лисичанськом та бої під Бахмутом, то тут і зараз наші підрозділи мають куди потужніший вигляд. Перш за все, за рахунок артилерійсько-танкової складової, за рахунок точності і ефективності наших артилерійських вражень. Але що змінилося восени у порівнянні із весною чи літом? Мобілізація у Росії призвела до того, що десь із кінця жовтня, а особливо – із середини листопада, рашисти дедалі ширше і частіше використовували тактику наступів силами новобранців. Щоправда і їх ветерани, особливо вагнерівці, намагалися на «плечах» щойно мобілізованих новобранців вскочити у наші траншеї. На мій погляд, тактика стрілецького бою загалом знекровлює, як атакувальну сторону, так і оборону. Хоча усім відомо, що втрати атакуючої армії в рази більші, ніж втрати оборонців. Але ніхто у рашистському таборі на це не зважає. Сьогодні для них головне – якнайшвидше заповнити тисячі поранених ( і вбитих) новими лавами мобілізованих.
– Чого потребують сьогодні ЗСУ?
– Ну, я не стратег і не офіцер вищого командного складу. Проте, як солдат і як людина, яка дечого у житті встигла побачити і дечому навчилася, вважаю, що вдосконалювати у підрозділах ЗСУ є що. Не вистачає командирів середньої ланки: командирів взводів, рот і т.п. Від їх готовності, психологічної стійкості, від їх досвіду залежить дуже багато. Знову ж таки, кажуть, що дисципліна не має межі своєї досконалості. Однозначно – це стосується і підрозділів ЗСУ. Лопата для мотострілка була й залишається основним інструментом у ході оборонних боїв. Це істина, як то кажуть, із бородою. Але деколи на неї не зважають, буває й гірше – її ігнорують. Щоправда розплата буде неминучою: той, хто добре, так би мовити, розкішно окопався, набагато впевненіше почувається під час «прильотів» із ворожого боку. Що можна ще сказати? У підрозділах ЗСУ все добре із матеріальним та речовим забезпеченням. Принаймні – під час війни ситуація постійно покращується. Певною мірою це стосується і озброєння, але слід зауважити, що прилади нічного бачення, так само, як тепловізори, поки що не задовольняють усіх потреб. Я не кажу про потреби розвідників, спецназівців, але й стрілецький бій, який не вщухає до півночі, потребує якраз спеціального оснащення.
– Як із військовою дисципліною, наскільки військове побратимство, взаємовиручка у бою є неписаним, але залізним правилом у підрозділах ЗСУ?
– Загалом із дисципліною є питання і мабуть саме тому нещодавно у Верховній Раді приймали новий закон, аби покращити ситуацію із виконавською дисципліною. Але побратимство, взаємопідтримка і виручка – це справді ті речі, які притаманні нашим військовим – мені особисто доводилося допомагати евакуювати з-під носа наступаючих рашистів свого сусіда, який зазнав важкого поранення обох рук. І так вчиняють у більшості випадків – залишити товариша, однополчанина на поталу ворогам це просто недопустимо. Хоча загалом війна є дуже ганебним, напрочуд жорстоким, явищем, яке швидко оголює справжню суть людини. Кажуть, що війна загартовує чоловіків і загалом народи, які проходять війну, мужніють, міцніють,зростають і примножують свій потенціал.Можливо й так, але, як на мене, зростати, міцніти, гартуватися, як людині і, як чоловікові, можна і в інший спосіб. І не обов’язково на війні. Так що той, хто зчиняє війну, хто штовхає у її пекельне горнило сотні тисяч людей, хто спричиняє десятки тисяч загиблих, сотні тисяч поранених і скалічених, заслуговує на людське прокляття і крайню зневагу. Ну , а насамперед – на покарання!
