Звільнені з полону прикордонники з Волині Аліна Паніна та Ілля Музика розповіли про жахіття полону.
Про це йдеться у відео Громадського.
З Азовсталі волинянин потрапили в колонію в Оленівці, яка була закинута з 2014 року.
«Її відкрили тільки тоді, коли вже нас почали завозити. Там не було ніяких умов, антисанітарія», – пригадує Аліна Паніна.
Про колонію, у якій тримали полонених чоловіків, Ілля розповідає: «Нас було по 2,4 або 6 людей в одній камері. Навіть по 9. У мене, дійсно, є побратим, з яким ми пройшли дуже багато. Ми сиділи з ним в одній камері. На жаль, він залишився там назавжди».
У маленькій жіночій камері тримали 28 дівчат. «Усі спали на підлозі «драбинкою», якщо можна так сказати. Тому, якщо хтось один повертався, мусили повертатися усі. Адже місця не було зовсім», – ділиться Аліна.
Ілля пригадує, як росіяни морально хотіли зламати полонених: «Ні новин, ні телебачення, ні радіо. Нічого не було. Нам нічого не розповідали, включали тільки їхню музику про Другу світову війну. Ця музика грала більше півтора роки».
Щодо харчування полонених в Оленівці, то Аліна Паніна пригадує, що їсти це було неможливо. Але, порівнюючи з тим, що давали в РФ – це ще був 5-зірковий ресторан.
«Годували жахливо, але порівнюючи з колонією в росії – це ще був 5-зірковий ресторан Оленівка. Давали зранку кашу, зварену на необскубаному курчаті, з пірям. В обід давали борщ або суп, але там плавав один качан капусти і один кубик картоплі. В супі – розварені макарони. Ні солі, ні перцю не давали – тобто смаку ніякого. На вечір нам давали кашу, варену з рибою і всіма нутрощами. Після таких каш у багатьох полонених часто були проблеми з кишечниками», – зізнається дівчина.
Пізніше полонених з Оленівки вивезли у росію. Першою була колонія суворого режиму для ув\’язених у Борисоглібську.
У ній нікому не дозволяли піднімати голову. Доводилося ходити так, що лоб був паралельно з колінами.
«Щоранку вставали о 6 годині. І далі – щодня одне і теж саме: півгодини стояти, півгодини сиділи і так цілий день – впродовж 12 місяців. На прогулянки нас виводили на годину. А потім знову в камері: і так стояли перед стіною, і щодня дивишся в одну точку. Одні і ті ж думки щодня, одні і ті ж лиця в камері. Розмовляти нам між собою теж не дозволяли», – зізнається Ілля .
Одного разу чоловікам дозволили написати додому листи. Утім, лише російською. Ілля зізнається, що розмовляти цією мовою не вмів, а писати – тим більше, тож попросив за нього написати свого побратима. Відповідь же отримав лише через рік.
