Помер відомий житомирянин Петро Натикач.
Мабуть у кожного студента історичного факультету ЖДУ ім. І.Франка була своя особиста історія з Натикачем Петром Івановичем. І справа навіть не в тому, що він був деканом, а насамперед в тому, що він був людяним. Дещо напускна строгість і вимогливість спершу змушувала тримати дистанцію, але згодом ми пізнали його значно глибше. Петро Іванович досконало намагався вивчити кожного студента – його психологію, звички, інтелектуальний і творчий потенціал, навіть родове дерево. Чомусь згадую перерву після лекції із історії України на першому курсі. Тоді Петро Івановичу коридорі крадькома вдивлявся-оцінював кожного із більше сотні першокурсників. А згадайте його легендарні креслення місць посадки студентів у аудиторіях(?) Ми ще не були історичним факультетом. Але вже тоді ми вважали його своїм деканом та беззаперечним лідером.
Петро Іванович дуже любив гумор. Адекватно ставився до сатири. Саме тому я отримав своєрідну індульгенцію на право пародіювати його під час студентських концертів та факультетських заходів. Були студенти у яких це значно краще виходило, однак у публічному просторі я був монополістом. Ба більше, ми навіть інколи з ним обговорювали певні сюжети театральних шаржів і він підкидував або тему жарту, або запитував як краще йому відреагувати на «шпильки».
Здобувши незалежність, історичний факультет активно працював над іміджем. Петро Іванович же активно відстоював своїх студентів у всіх сферах. Якось йому скаржилися у ректора на істориків-мешканців гуртожитку, які співали о третій ночі. На що він зауважив: «Але ж то були патріотичні пісні!»
Ми намагалися бути всюди. Але дисципліна мала бути залізною. На істориків навіть казали – «натикачі». А ми у свою чергу склали гасло: «Історія – мати, Натикач – батько!» Він цінував кожного студента – когось за знання, когось за талант, когось за норов чи господарські здібності…
Петро Іванович не цурався випускників, він тішився їхнім успіхам. Іноді ми зустрічалися з ним у неформальній обстановці. Запрошували його до своєї холостяцької квартири, у свою чергу і він запрошував нас до себе додому. З повагою вислуховував кожного, ховаючи усміхнені очі за скельцями окулярів…
Спочивайте з миром…
