Сумно…
Вмирають потихеньку хати,
Оті старенькі у селі…
Ну, що й кому про це казати?…
Тут лише спомини сумні…
Затихло вже оте подвір\’я
Без сміху, криків дітвори…
В дворах трава росте, як зілля…
Стежки, доріжки заросли…
Позаростало скрізь і всюди…
Відбитки де отих слідів?
Тих, що ходили отут люди?…
Згорбилась вже від холодів
Старенька хатка одиноко…
Комин потрісканий уже…
Тут пічка гріла нас щороку…
Вогонь потух навіки вже…
На стінах – фотки чорно білі
У вишива\’них рушниках…
Колись барвисті, потемнілі…
Висять у рамках, як в гробах…
Паркан розвалений, побитий…
Не ремонтує вже ніхто…
І мохом на землі покритий…
Де ж хазяї?…не йде ніхто…
Під хаткою – старенька лава,
Ніби чекає ще когось…
А в небі хмарами заграва…
І дощ полив… сумно чогось…
Так, ніби й дощик тут заплакав…
Так, ніби хатку він жалів…
То йшов, то потихеньку капав.
Через дорогу – клен шумів.
Він свідок, як була красива
Біленька хатка край села.
А в ній сім\’я жила щаслива
І щебетлива дітвора…
Сім\’я велика… та немає…
Пішли усі у небуття…
Та тільки хатка виглядає…
Ще жевріє у ній життя…
Пустинно тут і дуже сумно…
Живуть тут тільки павуки…
Життя іде, летить бездумно…
Минають дні, летять роки…
