Підйом о шостій, 60 музикантів і варта Петлюри: як жила військова школа, створена в Житомирі

О шостій ранку — підйом. За пів години треба напоїти й нагодувати коней, о сьомій — сніданок, далі верхова їзда, муштра, лекції та вправи зі списами. А ввечері — перевірка, молитва й відбій рівно о 21:15. Так понад сто років тому жили курсанти військової школи Армії Української Народної Республіки, яку на початку 1919 року створили в Житомирі.

Цей незвичайний розпорядок зберігся завдяки спогадам Миколи Отрешка-Арського — майбутнього хорунжого кінного полку Чорних запорожців. Він розповів не лише про навчання, а й про речі, які зазвичай залишаються поза історичними хроніками: як новачків зустрічали після фронту, хто доглядав коней, як звучав шкільний оркестр і чому юнаки охоче ходили на варту до Симона Петлюри.

Школа починалася в Житомирі

5 січня 1919 року Головний отаман Симон Петлюра та начальник Генерального штабу Олександр Осецький підписали наказ про створення Житомирської юнацької школи.

Нова українська армія потребувала власних підготовлених командирів. Організацію закладу доручили полковнику Всеволоду Петріву. Формування відбувалося в приміщенні Житомирської духовної семінарії, де раніше працювала школа прапорщиків.

До школи набирали молодих людей із військовим досвідом, а також добровольців із Житомира й навколишніх повітів. За даними історика Ярослава Тинченка, одним із перших вступників став колишній чорноморський матрос із Левкова, який привів із собою ще чотирьох односельців.

Згодом кількість юнаків зросла до понад трьох сотень. У школі готували піхотинців, кіннотників, кулеметників та артилеристів.

Особливою ознакою житомирських курсантів стали сталеві каски французького зразка з намальованими тризубами та літерами «Ж. Ю. Ш.».

Утім, у самому Житомирі школа затрималася ненадовго. Уже навесні 1919 року, через наступ більшовицьких військ, її підрозділи вирушили на фронт. Після низки переїздів і боїв улітку заклад опинився в Кам’янці-Подільському. 8 серпня його перейменували на Спільну військову школу.

Саме до цього, вже переміщеного навчального закладу, на початку вересня 1919 року прибув Микола Отрешко-Арський.

Після фронту — лазня, чиста білизна й нові мундири

Отрешко-Арський потрапив до школи разом із групою військових, які вже встигли побувати на фронті.

Новачків розподілили до першої сотні. Їх зустрів чотовий Полтавченко, показав місця для сну та ознайомив зі шкільним порядком.

Мемуарист особливо запам’ятав ставлення інших курсантів: новоприбулих прийняли дружньо, без зверхності. Він припускав, що свою роль відіграли їхній фронтовий досвід і те, що вони прибули цілою групою.

Першого ж дня після обіду й відпочинку юнаків повели до лазні, видали білизну та мундири.

А наступного дня кожен новий курсант кінного відділу отримав коня, за яким мав доглядати.

Один день військового курсанта: від шостої ранку до 21:15

У спогадах Отрешко-Арський докладно відтворив розпорядок, за яким жили курсанти кінного та гарматного відділів.

Під словом «вольтижування» мали на увазі гімнастичні вправи на коні. Такі заняття допомагали вершникам тримати рівновагу й упевнено діяти під час руху.

Важливо, що мемуарист відтворював цей порядок із пам’яті через багато років. Сам він уточнював: такий розклад стосувався насамперед кінного та гарматного відділів, а не всієї школи без винятку.

Власний кінь — щоденна відповідальність

Для кіннотників догляд за тваринами був частиною військового навчання.

Курсант мав напоїти коня, отримати фураж — овес і сіно — та нагодувати його. Час від часу юнаки також чистили коней, хоча звичайне прибирання стаєнь і щоденний догляд виконували спеціально призначені козаки.

За порядком у стайні стежив черговий курсант.

Крім цього, юнаки несли внутрішню службу в сотнях, відділах, їдальні та військовій залозі. Окремим обов’язком стала охорона резиденції Головного отамана.

Оркестр із 50–60 музикантів і срібні труби

Одна з найяскравіших деталей спогадів — шкільний військовий оркестр.

За словами Отрешка-Арського, у ньому було від 50 до 60 музикантів. Серед них — восьмеро барабанників, четверо фанфаристів, а також виконавці на литаврах.

Мемуарист згадував срібні труби й сині прапорці на фанфарах, прикрашені срібними китицями та вензелями Спільної військової школи.

Особливо врочистою була зміна варти у святкові дні. Музиканти супроводжували курсантів, а перед школою збиралися глядачі, які хотіли побачити церемонію та послухати оркестр.

Отрешко-Арський докладно описував і рухи фанфаристів: під час виконання музичної партії вони підкидали труби, а потім повертали їх у визначене положення.

Оркестр перетворював звичайну військову зміну варти на подію, за якою спостерігали містяни.

Три кілометри до резиденції Симона Петлюри

За спогадами хорунжого, школа охороняла резиденцію Головного отамана Симона Петлюри в Кам’янці-Подільському.

Від навчального корпусу до резиденції було приблизно три кілометри. Маршрут пролягав вулицею Тараса Шевченка.

На варту виходила ціла чота — 32 юнаки разом із начальником, його помічником та іншими призначеними військовими. Вони забезпечували охорону семи постів, зокрема подвійного поста біля брами.

Курсанти кінного відділу заступали на цю службу приблизно раз на п’ять днів, чергуючись із пішими й гарматним відділами.

За словами мемуариста, юнаки охоче йшли охороняти резиденцію, адже могли побачити Симона Петлюру.

Побут на варті теж відрізнявся від звичайного казарменого дня. Обід приносили зі школи, а сніданок і вечерю — із кухні резиденції. Чай та кава, згадував хорунжий, були доступні постійно.

Що сталося зі школою далі

Відносно спокійний період навчання завершився вже восени 1919 року.

За дослідженням Ярослава Тинченка та історика Сергія Єсюніна, у листопаді школа знову вирушила на фронт. Її курсанти брали участь у бойових діях, а згодом частина з них опинилася в інших формуваннях Армії УНР.

У 1919 році через цю школу пройшли й майбутні відомі письменники, зокрема Володимир Сосюра та Борис Антоненко-Давидович.

Житомир зберіг ще одну цікаву історію тієї доби. У матеріалі про житомирський період життя Олександра Довженка ми розповідали про спогади очевидця, за якими майбутній кінорежисер викладав історію України та естетику в школі старшин УНР.

Сам Отрешко-Арський згодом служив у кінному полку Чорних запорожців. Через багато років він залишив письмові спогади про школу та людей, із якими навчався.

Його розповідь цінна насамперед подробицями повсякденного життя: за загальними словами про боротьбу за незалежність постають молоді люди, які вчилися фехтувати, доглядали коней, слухали лекції, несли варту та готувалися стати командирами українського війська.

Джерела: Микола Отрешко-Арський, «Спільна воєнна школа Армії УНР», журнал «Тризуб», Нью-Йорк, 1973, ч. 72, с. 13; Ярослав Тинченко, «Житомирська юнацька школа (Спільна військова школа)»; Сергій Єсюнін, «Сторінками історії: військова юнацька школа на Поділлі».