Скільки разів має померти людина в серці своїх рідних, щоб держава нарешті зрозуміла, що переживають сім’ї загиблих і зниклих безвісти?
Про це мало говорять. Про те, що переживають родини, які місяцями, а іноді й роками чекають на своїх рідних. Чекають на звістку, на підтвердження, на результати ДНК, на повернення додому. Живуть між надією і страхом, не знаючи, чи дочекаються бодай якоїсь визначеності.
А потім приходить страшна звістка. Знаходять останки. Проводять упізнання. Організовують поховання. Збирають сили, щоб пережити той день, коли востаннє проводжають найдорожчу людину. Вчаться жити з порожнечею, з тишею в домі, з болем, який нікуди не зникає.
Здається, найстрашніше вже позаду. Здається, тепер можна хоча б приходити на могилу, розмовляти подумки зі своїм рідним, згадувати його і потроху вчитися жити далі.
Але ні…
Минає час — і знову телефонний дзвінок. Знову збіг ДНК. Знову виявлені останки. Знову морг, документи, домовленості, священник, повторне поховання.
І ти знову плачеш. Знову переживаєш той самий жах. Знову подумки повертаєшся до дня похорону. Тобі потрібно знову знайти сили, яких уже майже не залишилося.
Ви можете уявити, що відчуває людина, яка вже поховала свого чоловіка, сина, батька чи брата, а тепер змушена ховати його останки ще раз?
Це не просто організаційні клопоти. Не просто ще одна поїздка до моргу. Не просто ще одна церемонія прощання.
Це повторне зіткнення з найстрашнішим болем у житті. Це шок, відчай, безсилля, гнів і запитання, на які немає відповідей. Це рана, яку знову розривають, коли вона ще навіть не встигла затягнутися.
А поруч із цим болем — державна бюрократія.
Документи, які доводиться чекати місяцями. Установи, які пересилають людей одна до одної. Постійні уточнення, звернення, довідки, очікування. Перешкоди там, де родина мала б отримувати підтримку. Іноді складається враження, що людина повинна витратити останні сили не на те, щоб пережити втрату, а на те, щоб довести державі своє право на допомогу, належне оформлення документів і повагу до пам’яті загиблого.
Невже родинам, які віддали найдорожчих на цій війні, недостатньо самого горя? Невже вони ще мають виборювати право на людське ставлення?
За кожною справою стоїть не номер у реєстрі. За кожним збігом ДНК — ім’я, чиєсь життя, чиясь любов, чиєсь нездійснене майбутнє. За кожним повторним похованням — сім’я, яка знову переживає втрату.
Ці родини не повинні залишатися сам на сам зі своїм горем. Вони не повинні випрошувати увагу, бігати кабінетами й пояснювати, чому їм боляче. Державні органи мають діяти злагоджено, вчасно надавати інформацію, пояснювати процедури й допомагати, а не додавати людям нових страждань.
Я пишу це не для того, щоб викликати жалість. Я пишу, бо за кожною такою історією — живі люди, які вже пережили більше, ніж мали б переживати за все своє життя.
Ми не просимо неможливого. Ми просимо людяності, поваги, відповідальності й справедливості.
Почуйте родини загиблих і зниклих безвісти. Побачте в них не справи та документи, а людей, які втратили найдорожче.
Бо війна не закінчується для сім’ї в день похорону. Іноді вона продовжується в кожному дзвінку, у кожній довідці, у кожному новому прощанні.
А люди, які переживають усе це, теж мають межу людських сил.
І вони заслуговують не на нові випробування, а на підтримку.
Пам’ятайте: за кожним Героєм стоїть родина. І ця родина теж потребує захисту.
