На початку 90-х, коли Москва боролася з «заколотом ГКЧП», в Житомир приїхав з далекої Канади, пан Василь Сірський.
Професор із Торонто викладав в декількох університетах українську історію, українську філологію, українську релігію і взагалі-то все українське…
Пан Василь мав звання доктора, тож прагнув чимось допомогти Україні та українцям.
Якесь районне начальство на Львівщині відмовило йому у дозволі купити трактор чи комбайн для селян! То й вирішив він завітати до Житомира, щоб виконати прохання канадійського уряду подарувати місцевому літературному музею 600 книг. А щоб було більше, пан Василь за океаном, власним коштом, придбав ще 900 книг, хоча кожна з них варта 50 доларів.
Житомир його здивував: в центрі, біля пам’ятника Леніну лише двоє з десяти розмовляли українською; в той час, як в Канаді, біля «Яйця-Райця» (пам’ятника Писанці) лише троє розмовляли іноземною – французькою чи англійською.
Господарка квартири, яку він зняв на тиждень, весь час вимагала підвищення плати в доларах – «Пані! В шестизіркових готелях кожен день свіжа сорочка, а у вас я їм третій день смажену картоплю…».
Звідти забрала до себе сім’я Богомазів: Наталя – мистецтвознавець, а Петро – художник.
Пан Василь був веселий ветеран-дивізійник, комбатант, якого доля посилала то до Словаччини, то до Югославії, то до сенегальців і до Німеччини; кожних 15 хвилин дарував то олівець, то гумку, то косметичні щипці…, видно що так у нього було заведено і він нагороджував за розмову. Розказував про битву під Бродами, порівнював, як колись співали дівчата і тепер Ніна Матвієнко, нагадувала про себе контужена рука…
А про популярність ідей створити Дивізію він фактично сказав таке: «Майбутнім нашим поколінням і дослідникам жорстоких подій на наших землях у часі Другої світової війни не легко буде зрозуміти, чому аж 80 000 української молоді зголосились у ряди Дивізії «Галичина». Як можна було тоді зважитися на співпрацю з гітлерівською Німеччиною, коли від її бомб горіли вже стріхи волинських сіл, коли тисячі наших братів гинуло в ґестапівських катівнях і коли мільйони нашої молоді депортовано на невільничі роботи до німецького Райху?
Дехто з наших наївних дослідників запитує, чому ми вибрали собі за союзника якраз гітлерівську Німеччину замість червоного “визволителя” Галичини з 1939 року. Відповідь буде дуже проста: червоні визволителі називали нас удень “єдинокровними” братами, обіцяли рай на землі, а ніччю приїздив під вашу хату “чорний ворон”, забирав вас до катівень, і там пострілом нагана в потилицю кінчав ваше життя. За день-два, ваше подіравлене кулями тіло закопували в якомусь парку, садили на могилах квіти й за вами заростав слід. Ваше мертве тіло перемінювалось у “квітучу Україну”.
Німці поводились в Україні гуманніше, тобто з такою ж самою брутальністю як наші “єдинокровні брати”, але того не маскували. Німці вважали нас за худобу, за будь-яку провину розстрілювали наших братів таки перед нашими очима й не маскували мученичих могил квітучими парками.
Весною 1943 року, після сталінградської катастрофи, ніхто з нас не вірив у німецьку перемогу. Зникли тоді й останні сліди пронімецької орієнтації. І вже в перших тижнях Другої світової війни німці відкрили нам своє справжнє обличчя: aрештування членів уряду Я. Стецька у Львові, розстріли політичних в\’язнів і закладників у Соколівці, Станиславові, у Луцьку та жорстоке трактування полонених українців, бійців Червоної армії, могли збудити в нас ненависть і погорду, а не якісь пронімецькі симпатії!
У такій незавидній ситуації, поміж червоним молотом і брунатним ковадлом, нам тільки довелося вибирати менше зло: гинути від американських бомб на невільничих роботах у Райху, ждати на кровожадного “визволителя” зі Сходу, або хоронитись у рядах Дивізії “Галичина”. Ми вибрали Дивізію. Чималу роль зіграв тут патріотичний момент: колишні ветерани Українських Армій зуміли переконати галицьку молодь, що Дивізія, так як колись формації Українських Січових Стрільців, у сприятливий момент, зможе стати ядром Української Армії. Кажуть, що й такої думки був наш великий Митрополит Андрей Шептицький.
Але найбільшим поштовхом до творення Дивізії був таки наш страх перед більшовицьким, другим “визволенням” Галичини. Тоді ще свіжо стояли в нашій пам\’яті більшовицькі звірства у львівських Бриґідках, Вінниці, Золочеві. Бродах. Тисячі-тисячі по-звірськи закатованих наших братів і сестер! І цей страх перед Червоною армією, перед “другим визволенням” показав нам свої жорстокі зуби: тоді, тільки в мойому містечку загинуло від більшовицьких куль кілька сотень молоді, а поміж ними мій старший брат, інвалід Михайло.
А може ще й хтось і спитає: “А чому ви тоді не пішли в ряди УПА?” У місті Броди проживав у той час д-р Ю. Вассиян, у котрого я брав лекції німецької мови. В одній нашій розмові, коли я сказав йому що піду в ліс, він запитав мене: “А чи ви знаєте, що кожну війну виграє скорість? УПА може мати бистрого коня, або молоду дівчину зі сильними ногами. А у ворога є літаки, танки, телефони”.
Та й нас інформували колишні вояки, що в лісі реґулярної армії створити не можна. Особливо тоді, коли всю зброю та амуніцію приходиться здобувати від ворога. А його не завжди можна несподівано заскочити! Що воно було так, показав великий бій двох-трьох тисяч упівців із відділами Червоної армії в трикутнику Тур\’є – Переволочно – Соколівка. Цілих дві доби билися по-геройськи воїни УПА, а потім забракло їм амуніції. В додаток, більшовики ввели у бій артилерію та ґранатомети, що довело до масакри…
Літом 1970 року я відвідав братську могилу сотень бійців УПА, полеглих у згаданому бою, що покояться коло пам\’ятника о. Володимира Кальби на соколівському цвинтарі. Дві сотні знайомих мені очей дивилися на мене з того світу. Останній раз бачив я їх ще живими, в день празника св. Петра й Павла, перебуваючи як вояк Дивізії на короткій відпустці. Саме в цей день 1944 року соколівську молодь мобілізували в ліс. Зазначую: мобілізували представники ОУН(р).
Треба завсіди пам\’ятати, що бійцям УПА довелося воювати в атмосфері “спільної відповідальности”: За одного вбитого німця, ґестапівці нищили ціле село; за одного вбитого москаля енкаведисти депортували ціле наше село. В таких обставинах, партизанська війна на двох фронтах видавалася нам божевіллям. І саме тому, ми вибрали Дивізію. В Дивізії зберегло своє життя двадцять тисяч молодих людей; із 80-тисячної УПА на Захід пробилися тільки кілька сотень геройських упівців.
І ще треба згадати ставлення ОУН(р) до вербування молоді в ряди Дивізії. Воно не було послідовним, чи однаковим. Для прикладу, в місті Броди, підчас проголошення творення дивізії “Галичина”, тільки одинокий о. Сірко не боявся пригадати присутнім про німецькі звірства. Добровольці Брідщини були в більшості членами ОУН(б). А коли Дивізія опинилася вже на фронті, то в селі Ясеневі зголосились у її ряди майже дві сотні активної молоді Брідщини. В тім же Ясеневі два підстаршини Штабної Сотні 29 полку Євген Смик і Красій (за моїм посередництвом) вишколювали добровольців УПА.
Завдяки існуванню Дивізії змогли виїхати на Захід тисячі активу Галичини й Наддніпрянщини. В Дивізії врятували своє життя деякі підстаршини й старшини “Нахтіґалю”, й Червоної армії, що попали в німецькі руки.
А найважливіше, після брідської катастрофи Дивізія дала рядам УПА майже три тисячі найкраще вишколених старшин, підстаршин і бійців. І тому нам, дивізійникам, дуже дивно, а навіть і прикро, що деякі діячі домагаються сьогодні прав тільки для Упівців, а про Дивізійників, чомусь, не згадують. Тут побратимством зброї навіть і не пахне!». [2, C.3]
Цікаво, хто читає тепер подаровані доктором Василем Сірським книги?
Коротко про Василя Сірського (1921-2003)
25 травня несподівано відійшов у вічність знаний громадський діяч, університетський бібліограф та викладач української мови Університету Ватерлоо (Канада), дописувач до газет в Україні та діаспорі, в молодості активіст “Просвіти”, колишній вояк (мав ранґу десятника) 29-го полку Дивізії “Галичина”, учасник битви під Бродами, відзначений за свою відвагу у прориві із оточення рукопашним боєм срібною відзнакою Nachkampfspange (планка за рукопашний бій), якою нагороджено лише двох вояків Дивізії – Василя Сірського та поручника Чучкевича, відзнакою відваги у сріблі Sturmabzeichen (штурмовий піхотний значок), як також Залізним Хрестом (Eisen Kreuz 2 Klasse) та відзнакою за поранення (Verwundeterabzeichen).
Як член Асоціації Славістів Канади брав участь у наукових конференціях, а в 1970 р. був делеґатом Університету Ватерлоо на бібліотечній конференції в Москві.
Будучи послідовним, мав відкриту думку щодо української історії своєї доби, – його поглядів не сприймали навіть дивізійники, яких покійний своєю відвагою врятував від смерти чи полону під Бродами, у Словаччині чи Стирії (Ґляйхенберґ) в Австрії. Заздрощі особистих успіхів часто творили йому образливі моменти у житті, які він перевищував своїм інтелектом.
Покійний Василь Сірський залишив дружину Одарку і синів Бориса, Мирона та Романа з дружинами та 4 внуків.
Похоронено Василя Сірського 29 травня на цвинтарі св. Володимира в Оквілі в присутності родини, приятелів та друзів.
Нагороди Василя Сірського
Планка за рукопашний бій була одною з найвищих відзнак. Існували три класи цієї нагороди: в бронзі, в сріблі, та в золоті. Бронзову планку отримували за 15 днів участі в ближньому бою – тобто коли ворог був так близько, що можна було побачити очі його вояка… Сюди зараховувалося також дні участі в штурмах ворожих позицій, у відбитті назад власних, а також їх оборони від постійних ворожих атак. Срібну планку діставали за 30 днів бою, а золоту – за 50. Командир дивізії мав право надавати Nachkampfspange тим воякам, що були поранені в бою і через те не могли продовжувати участи в бойових діях. Вони отримували бронзову планку після 10 днів ближнього бою, срібну планку – після 20 днів, та золоту – після 40. В Українській Дивізії срібною планкою за рукопашний бій були нагороджені: поручник Остап Чучкевич, десятник Василь Сірський, стрільці Петро Цісарський та Леонід Муха.
Штурмовий значок для піхотних частин (бронзовий, срібний). Моторизовані та танкові частини діставали бронзовий значок, звичайні піхотні – срібний. Цим значком нагороджувалися піхотинці за: участь в трьох чи більше наступах; участь в трьох чи більше контрнаступах; участь в трьох чи більше збройних розвідчих операціях; участь в рукопашному бою; трьохкратна (у різні дні) участь у здобутті назад власних позицій.
ЗАЛІЗНИМ ХРЕСТОМ ІІ КЛАСУ (Eisenkreuz 2 Klasse) були нагороджені кілька учасників дивізійної Бойової Групи Баєрсдорфа (KampfgruppeBeyersdorf) в лютому-березні 1943 року, а мабуть найбільше число – за відвагу й рішучість у боях під Бродами. Залізні Хрести 2-го класу отримали тоді кілька десятків дивізійників, щоправда, більше половини нагороджених були німцями з т.зв. “рамового персоналу” Української Дивізії.
Значок за поранення – чорний. Очевидно, чорні значки за поранення видавалися масово. Срібний значок отримували за кілька (3-4) поранень, а також за важкі поранення, зокрема такі, що спричиняли тяжкі каліцтва: втрату руки, ноги, зору, слуху та інше.
