Андрій САВЕНЕЦЬ: «Поема Ґудзя сьогодні актуальна як ніколи»

Пророчу книжку житомирського поета, що побачила світ минулого року в польському Люблині, презентували в Житомирі

– Андрію, наприкінці грудня ти презентував у Житомирі польсько-українське видання поеми «Барикади на Хресті» Юрка Ґудзя. Якщо коротко, ким є Ґудзь і його поема для тебе, для Житомира, для української літератури?

– Для літератури Юрко залишається до кінця не прочитаним і належно не оціненим автором. Його поема, написана у 2001 році, незадовго до загибелі, – це текст, який дивовижно передбачив події Помаранчевої революції, а ще більшою мірою – минулорічного Майдану. Але це поема універсальна, позачасова, яка має кілька вимірів, яка говорить про константи людяності, про вічну боротьбу – не тільки ту, очевидну, зовнішню, а й боротьбу внутрішню, боротьбу кожного з нас із «мешканцем штанів» у самому собі. А він є найпідступнішим ворогом. І сьогодні вона все ще актуальна, можливо, як ніколи раніше.

З перспективи Житомира Ґудзь залишається одним із найбільш загадкових письменників, які тут жили. Ми всі розуміємо, що постать кожного письменника після смерті, особливо трагічної й загадкової, завжди огортається ореолом міфу. Але Юрко був оповитий таким ореолом ще за життя. Він з’являвся нізвідки й кудись зникав, приносив новини про події, тексти, людей… – мав якийсь дивовижний нюх на все нове та свіже.

– Ти погоджуєшся, що він був диваком?

– Він був із розряду тих людей, про яких кажуть «не від світу цього». Я не дуже вникав у його справи побутові, родинні. Серед знайомих живуть історії про його безгрошів’я чи побутову невлаштованість. Але при всьому тому можна було спостерегти якийсь аскетичний практицизм – уміння виживати, триматися на плаву, за будь-яких обставин триматися гідно і шляхетно. Це мої суб’єктивні спогади, допускаю, що хтось міг його бачити іншим. Зрештою, історія мого спілкування з Юрком не дуже багата – коли я постійно мешкав у Житомирі, він тут тільки спорадично з’являвся, і навпаки. Але траплялося, що, наприклад, несподівано заходив до редакції, де я працював, бо йому потрібно було набрати чи поправити на комп’ютері новонаписаний фрагмент роману, потім на віддяку вів мене на каву до Центрального гастроному, а тим часом виявлялося, що він має при собі раритетний примірник львівського часопису з украй необхідними мені перекладами…

– Як зустріли в Житомирі цю книжку?

– Я дуже тішуся з проведеної презентації і вдячний Житомирській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Олега Ольжича і Міжнародному поетичному братству ім. Юрка Ґудзя за те, що підтримали цю мою ініціативу. У Житомирі добре розуміють, ким був Юрко, і знають ціну його текстам. Вистачило дати клич – зібралися й учасники, і глядачі. І, зрештою, покупці не зовсім дешевої книжки. Інакше було під час презентації у вересні у Львові – але там, зрозуміло, кільканадцять різних амбітних заходів відбувалося паралельно в різних місцях. Зрештою, на Форумі видавців публіка загалом є пересиченою. Подумати тільки: у львівській презентації «Барикад» брав участь – за три місяці до смерті – легендарний поет Олег Лишега, котрий із Юрком приятелював, а глядачів зібралося з кільканадцять чоловік.

– Книжка, про яку ми говоримо, була видана в Люблині. Ми саме пригадали собі, що вперше зустріли Юркове ім’я десь у вісімдесят восьмому році на сторінках альманаху «Зустрічі», що видавався у Варшаві місцевими українськими студентами. Як так сталося, що Юрковий текст знову приходить на його батьківщину через Польщу?

– Якщо коротко, я згадав про цю Юркову поему навесні минулого року в розмові зі своїм приятелем Ґжеґожем Жепецьким (Grzegorz Rzepecki) – директором Майстерні культури, однієї з найбільших муніципальних культурних установ Люблина. Він саме тоді запросив мене стати одним із кураторів міжнародного мистецько-музичного фестивалю «Інші звуки», що проводиться в Люблині в липні. Ми шукали чогось, що мало би стати на фестивалі таким явищем чи подією, яка була б суголосна з тим, що відбувалося в Україні. І тоді я сказав, що є готова змакетована книжка – текст, ілюстрації, дизайн – лише в українсько-англійській версії. Бракувало тільки польського тексту. Але сама свідомість того, наскільки досяжною є реалізація більш ніж десятирічних зусиль, спрямованих на належну публікацію цієї поеми, а ще – попередній досвід перекладу на англійську, стали тими основними чинниками, які допомогли мені озвучити цей текст польською мовою в максимально стислі строки. Книжка вийшла й була презентована в Люблині в липні минулого року, а у вересні – у Львові в рамках Міжнародного літературного фестивалю.

– Можна говорити про успіх цієї книжки у Польщі?

– У грошовому вимірі однозначно ні, тому що це проект від початку й до кінця неприбутковий. Книжка досконало вписувалася у формат фестивалю, який показує явища, що лежать на стику різних мистецтв, є суспільно й естетично значущими, а водночас є «іншими» – далекими від хіт-парадів, рейтингів, очевидностей. Жепецький мислив зовсім не як видавець, котрий уявляє, скільки він може заробити на книжці. Ні, він просто усвідомив, що має можливість долучитися до певної культуротворчої місії. Лише частина невеличкого тиражу була пущена в продаж за собівартістю (яка й так є високою, беручи до уваги якість друку), решту було передано до бібліотек, культурних установ. Та й ми з Миколою претендували лише на авторські примірники. Додатково аудіоверсію поеми начитав польський декламатор і актор Ярослав Зонь (Jarosław Zoń). Зате я до сьогодні отримую захоплені відгуки поляків, які прочитали поему.

– А що це за понаддесятирічні зусилля і звідки взагалі ідея створення саме такої книжки?

– Ідея належить Анатолію Мефодійовичу Шевчуку, критикові мистецтва й перекладачеві, що жив у Житомирі, у приватному вимірі – моєму тестеві. Сталося так, що саме в нього Юрко залишив видрук останньої версії поеми – цих видруків було більше, і вони «гуляли» руками Юркових друзів після його смерті. І публікувалася поема якраз на основі однієї з тих проміжних версій. Саме в Шевчуковій оселі ми з Юрком і бачилися востаннє напередодні нового 2002 року, коли я приїхав на свята вже з Польщі. Цікаво, що Юрко, знову закорінившись перед тим у Житомирі, зняв кімнату, яку я залишив, коли виїхав звідси. Так от, Анатолій Шевчук уявив, що поема має бути переосмислена суворою мовою графіки і видана з паралельним перекладом англійською мовою. Його учень Микола Соболівський загорівся цією ідеєю і вирізав цикл ліноритів (він зайнявся цим теж, до речі, в Люблині), а пізніше запроектував книжку, доповнюючи її новими візуальними елементами. Ми завершили роботу в 2011 році, вже після смерті Анатолія Шевчука, і про можливість видання книжки я говорив тоді по черзі з трьома видавцями в Україні, але жоден із них тоді на це не спокусився.

– Так от, якщо вже ти згадав: як і чому ти опинився в Польщі?

– У 2001 році у Люблині було засновано Європейський колеґіум польських і українських університетів – досить перспективний проект, який давав можливість молодим науковцям з Польщі та України здійснювати дисертаційні дослідження. Я саме тоді почав усе більш професійно практикувати й досліджувати переклади з польської. Мій дослідницький проект пройшов конкурс і я отримав чотирирічну стипендію. Потім, після захисту, була робота у двох університетах.

– Була – тобто вже немає?

– З одного боку, наслідки демографічної кризи, з іншого – специфічної кадрової політики університетських властей. Але гріх нарікати. Якийсь злостивець зауважив, що сьогодні в Польщі молоді магістри, які залишаються писати дисертації в університетах, є фактично невдахами на тлі своїх яскравіших колег, які йдуть, наприклад, у бізнес. Я б так радикально не говорив, але фактично, є зерно правди в тому, що вища школа у більшості випадків далека від реального життя, від бізнес-процесів, проектного мислення. Сьогодні перекладацькі курси, які я колись розробляв на україністиці Люблинського католицького університету, викладають люди, які не є перекладачами-практиками – що б вони робили, якби, не дай Боже, їх скоротили? Я ж мав щастя ділитися зі студентами секретами професії, які знав ізсередини. І сьогодні перекладацтво залишається моїм основним джерелом утримання.

– Ти думав про перекладацтво як про бізнес? З яких мов ти перекладаєш і на які?

– Перекладаю на українську, англійську, польську, російську з усіх цих мов. З українською, польською, російською працюю також як синхроніст. Розвинути на цьому бізнес при такій структурі ринку, як у Польщі, мені б не оплатилося. Бізнес – це коли хтось виконує роботу за тебе. Якщо ж я як фірма маю гарантувати своїм іменем якість перекладу – чи то усного, чи письмового – то мушу найняти працівників, яким довіряю, як самому собі, або ж перевіряти і виправляти, чи навіть перероблювати їхню роботу. Якщо ж узяти до уваги розцінки на переклад у Польщі, систему оподаткування, насиченість ринку, нарешті, якісний рівень перекладачів і мої вимоги до якості перекладу – це просто не оплачується. А бізнесом варто займатися лише в тій сфері, до якої ти професійно причетний. Нарешті, фрілансерство дає мені можливість бути весь час із родиною і знаходити час і зусилля на речі, які не мають грошового еквіваленту. Наприклад на те, щоб перекладати вірші.

– Наскільки серйозно ти це сприймаєш?

– Серйозніше, ніж будь-що. Якщо мене буде за що пам’ятати після смерті, то власне за це. Недосяжним ідеалом у цій царині для мене залишається мій улюблений поет Станіслав Бараньчак. Це польський поет, що від 1981 року жив у Сполучених Штатах, а став чи не найважливішим перекладачем для польської культури у всьому ХХ сторіччі. Упродовж трьох десятиліть боротьби з хворобою Паркінсона він переклав тисячі поетичних сторінок. Він відійшов наприкінці грудня, через дев’ять днів після Лишеги. Це був автор, який і своїми перекладами, й оригінальними віршами доводив, що не існує меж для мовної віртуозності, винахідливості, дотепності, а водночас сягав метафізичної глибіні. Кілька років тому я підготував чималий том його вибраних віршів у своїх перекладах, але його досі не вдалося видати. Надійшов час сплачувати і цей борг.

Довідка

Андрій Савенець – перекладач, літературознавець, дослідник перекладу. Народився в 1977 р. у Корнині Попільнянського району. Випускник філологічного факультету Житомирського державного педагогічного університету ім. Івана Франка. Дебютував як поет у 1996 році вінком сонетів «Introspecto». Працював у редакціях житомирських газет «Експрес-Афіша», «Віче», «Вільне Слово», був першим редактором «Суботи», викладав українську та англійську мови у школі. Від 2001 року живе в Люблині (Республіка Польща), де захистив докторську дисертацію, присвячену українським перекладам лауреатки Нобелівської премії Віслави Шимборської. Викладав у Люблинському католицькому університеті Івана Павла ІІ та Гуманітарно-економічній академії в Лодзі. Опублікував дві поетичні збірки, 6 окремих книжок поетичних перекладів, одну монографію, кілька десятків наукових статей. Секретар Українського товариства – організації, що гуртує українську національну меншину в Люблині та регіоні.