Відома житомирська журналістка Ірина Ярмоленко нещодавно прилетіла з Америки. Про враження від цієї країни, про можливості розвитку в Україні, про свої мрії й особисте Ірина розповіла читачам “Житомир-Онлайн”
Я – ЖУРНАЛІСТ. Я народилася в Житомирі, після школи поїхала навчатися у Київ. Це було одне з найправильніших рішень, бо стала там сильнішою, впевненішою та самостійною. Київ такий великий і там стільки людей, вершки українського суспільства – там не можна здаватись. А потім подумала, що мене чекає вдома мама, якій я присвячую усі свої досягнення. Перша ціль – робити її щасливою. А ще мені подобався хлопець у Житомирі.
ПОВЕРНУЛАСЯ ДО ЖИТОМИРА. Влаштувалася на роботу журналістом у газеті «20 хвилин». Здавалося, що роблю багато кроків назад, адже, як не крути, рівень регіональної журналістики гірший від того, який у столиці. Запитувала у себе: «Що я тут роблю, навіщо тоді було вчитися…?» Але то були помилкові враження. Насправді від любові до своєї професії можна зробити багато чого: самовдосконалюватись, шукати тренінги, гранти, цікавих людей, можна об`їхати всю Україну. Можна знайти безліч програм закордоном. Але тоді ще я цього не знала і все робила на рівні інтуїції.
В РЕДАКЦІЇ ВИРІШИЛИ, що в Житомирі мало аналітики, немає розслідувань, є лише інформаційні замітки. Потрібно було щось створювати нове. Спробували писати журналістські розслідування. Після першого розслідування приїхали всеукраїнські канали. Ми писали журналістські розслідування, нас звинувачували, що ми на когось працюємо. Це постійний процес – всіх звинувачують, якщо хтось щось робить.
ВИПАДКОВО ПОБАЧИЛА НА УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВДІ КОНКУРС ЖУРНАЛІСТСЬКИХ РОЗСЛІДУВАНЬ, для приколу вирішила відправити своє. Пройшло півроку. Почався Майдан. Результатів не оголошували. І в той момент, коли один із житомирських бізнесменів мені говорив, яка я непрофесійна, як я могла написати про нього таке інтерв`ю… (хоча насправді його хвилювало, що я написала, що він навчався в Московському державному університеті, а він – депутат Житомирської обласної ради) – у цей момент подзвонила Олена Притула, головний редактор Української Правди на той момент, і повідомила, що я стала переможцем у конкурсі розслідувань серед друкованих ЗМІ.
В мене тоді все охололо, бо УП для мене тоді була лідером журналістики.
6 ЧЕРВНЯ 2013 РОКУ НА ПРОЕКТІ “ЯНУКОВИЧ-ЛІКС”, ЯКИЙ ПРЕДСТАВЛЯЛИ В МЕЖИГІР`Ї, АМЕРИКАНСЬКИЙ ПОСОЛ МЕНІ ВРУЧИВ ЦЮ НАГОРОДУ, подарував планшет. Це був найщасливіший День журналістики в моєму житті. На зібранні журналістів зі всієї України, я відчула ейфорію, кайф від того, чим я займаюся.
В СВОЄМУ МІСТЕЧКУ МИ НЕ БАЧИМО УСІХ ГОРИЗОНТІВ. Лише на різних зібраннях, з лідерами у конкретній галузі можна відчути тенденції, розвиток свого фаху. Там і з’являється сильне бажання не стояти на місці.
ВЗИМКУ 2015 РОКУ Я ПОДАЛАСЬ НА СТИПЕНДІЮ У ЛЬВІВ. Із 300 заявок обрали 20, і обрали мою. Уявіть, я там, а мені телефонують і кажуть: “Ми хочемо вас запросити. А ви вільні з 7-го числа лютого два тижні?” Я думаю, зараз запросять мене в Київ поговорити з послом чи щось таке, питаю: “Куди?” – “У Вашингтон!”. Звичайно, я можу!!!
НЬЮ-ЙОРК МЕНЕ ВАБИВ. Я собі поставила мрію, що буду працювати, потім у мене буде родина, буде автівка, моя квартира. І одна з моїх мрій – Нью-Йорк. Коли я почула про Вашингтон, я зрозуміла, що наближаюсь до своєї мрії. Я перелякалась, бо з мріями треба бути обережним – вони збуваються! І я відчула, що щастя не покидає мене, що щастя просто крокує поряд зі мною. Почала багато читати про Америку, про міста.
МИ ПОЛЕТІЛИ ДО ВАШИНГТОНА. Останні три дні перед польотом я трохи нервувала. Ночами вже снилися всі ті фільми, які я дивилася про Нью-Йорк і Вашингтон. Переліт був нелегкий: виснажувало чекання.
УСІ ДНІ ТАМ МЕНІ ЗДАВАЛОСЯ, ЩО Я В КІНО, ЩО Я ГЕРОЇННЯ СЕРІАЛУ. Ходила вулицями та бачила пам’ятки з фільмів. Білий Дім – резиденція американських президентів, монумент Вашингтона, Мол з музеями, Конгрес та його бібліотека – це все, що раніше мені здавалося таким далеким і недосяжним.
МІСТО ВРАЗИЛО ТИМ, ЩО ТАМ ВЗАГАЛІ НЕ БУЛО ВИСОТОК. НУ ЯК ЦЕ? ЦЕ Ж АМЕРИКА! А насправді – прийнято рішення, що є певна висота і вище Капітолію будувати не можна.
У СВІТЛОМУ ВЗУТТІ ТИ МОЖЕШ ХОДИТИ БУДЬ-ДЕ І НІДЕ НЕ ЗАБРУДНИШСЯ. Настільки рівні доріжки і настільки чисто, що ти навіть не можеш повірити, що таке буває.
Є КУЛЬТУРА СПОРТУ ТА ЗДОРОВ`Я. Ну дуже багато людей, які бігають по всьому місту.
НА ВУЛИЦЯХ ЛЮДЕЙ МЕНШЕ, НІЖ У МУЗЕЯХ. МУЗЕЇ ЦІКАВІ ТА ІНТЕРАКТИВНІ. Дітям можна торкатись до всього, грати в ігри. Я там спробувала себе в ролі жінки, яка була б у період Хомосапіенс. Ти сідаєш, комп’ютер робить твою фотографію, фотошопить одразу і відправляє тобі на пошту.
Я ПОДАРУВАЛА ЖИЛЕТ З НАПИСОМ “ПРЕСА”, ЯКИЙ ОДЯГАЛА НА МАЙДАНІ, У ВСЕСВІТНІЙ МУЗЕЙ НОВИН У ВАШИНГТОНІ. Там буде підпис і він нагадуватиме усьому світові, скільки журналістів постраждали під час Майдану. Я рада, що це цікаво Америці. Це дуже цікавий музей історії новин: я бачила перші газети 17 століття, обстріляні автівки журналістів, антену висоток, які були зруйновані 11 вересня.
ЛЮДИ ВИБАЧАТЬСЯ НАВІТЬ ТОДІ, КОЛИ ТИ НА НИХ НАСТУПИВ ЧИ ЗАЧЕПИВ ВИПАДКОВО – Sorry, sorry! В магазинах охоронці вітаються, запитують, як ваші справи. Складається таке враження, що ти постійно перебуваєш у якомусь позитиві.
МЕТРО У ВАШИНГТОНІ КОШТУЄ від 3-5 ДОЛАРІВ, ЗАЛЕЖНО ВІД ВІДСТАНІ. Станції метро всі однакові. Метро в Києві за інтер`єром набагато краще. Пам`ятник Тарасу Шевченку у Вашингтоні кращий, ніж будь-де в Україні. Він там молодий, цікавий.
МІСЦЕВЕ НАСЕЛЕННЯ ПИТАЄ: “ЗВІДКИ ВИ?” Як тільки дізнаються, що з України, починають казати, що дуже переживають за нас.
АМЕРИКАНСЬКИЙ “МАКДОНАЛЬДС” НЕ СПОДОБАВСЯ. МИ СПЛАТИЛИ З ПОДРУГОЮ 17 ДОЛАРІВ І ПОЛОВИНУ ЇЖІ ВИКИНУЛИ. М\’ясо курки просто зварили, підcмажили і поклали на булочку, таку, як готували раніше наші бабусі. Їхній бекон – як наша нарізка сильно підсмажена, картопля теж ніяка. Тому їжа, звичайно, мені подобається українська.
В АМЕРИЦІ Є МОЖЛИВІСТЬ ЇСТИ КОРИСНУ СМАЧНУ ЇЖУ. Там все це є. Питання тільки в грошах.
ЖУРНАЛІСТИ ТАМ ЗАРОБЛЯЮТЬ МАЛО, АЛЕ ДЛЯ НИХ БУТИ ЖУРНАЛІСТОМ – ДУЖЕ ПРЕСТИЖНО. Їм неважливо, що їсти та вдягати. Їм важливо бути журналістом.
У ШТАТІ КАЛІФОРНІЯ МИ ЗУСТРІЧАЛИСЯ З УКРАЇНСЬКОЮ ДІАСПОРОЮ. Вони відстежують події, засуджують владу, критикують її. Вони стверджують, що знають, як вийти з ситуації. Нас запросили до столу, де була українська їжа, але нічого українського практично там не було.
НІКОЛИ НЕ ВИНИКАЛО БАЖАННЯ ЗАЛИШИТИСЬ В АМЕРИЦІ. В Україні я себе реалізовую. Тут я маю друзів, рідню. Я маю свій фах, від якого я отримую задоволення.
НАЙКРАЩЕ, ЩО МОЖЕ БУТИ В ЖИТТІ, – ЦЕ ПОДОРОЖІ, ЛЮБОВ ТА ГАРНА РОБОТА.
ЗАПАМ’ЯТАЛОСЬ, ЯК Я ПОВЕЧЕРЯЛА НА 60 ДОЛАРІВ. Ми дуже змерзли в Нью-Йорку. Ми хотіли знайти бичка, якого потрібно було потерти за його статеві органи, щоб був достаток. Ми так змерзли, поки йшли до нього. Заскочили в метро, вийшли біля Централ парку, де Кевін з “Один вдома” загубився, і забігли в перший найліпший заклад. Замовили чаю, пасту і тістечко одне на двох з подругою – і за це я заплатила 60 доларів!
ЦІКАВО, ЩО АМЕРИКАНЦІ ПРАКТИЧНО НЕ ВЕЧЕРЯЮТЬ ВДОМА. Вони трошки їдять вранці, в обід десь перекусять, а вечеряти вони йдуть до ресторанів. Тому такі черги у заклади харчування. Піднімають економіку.
Я БИ ХОТІЛА, ЩОБ КОЖЕН З НАС ВІДЧУВАВ ТАКУ СВІДОМІСТЬ І ТАКУ ВИМОГУ ДО ВЛАДИ, ЯК ВІДЧУВАЮТЬ АМЕРИКАНЦІ. Хотіла би, щоб відбулась люстрація в наших головах, щоб в українців з’явилося бажання мати гарну освіту, бажання мати гарну роботу, улюблену роботу. Від цього все почнеться, від вимог.
Я БИ ХОТІЛА, ЩОБ У ЖИТОМИРІ Й УКРАЇНІ ЗНИКЛИ СОВКОВІ СПОРУДИ. Слухати погану музику чи читати погані книги нас ніхто не може змусити. А пам’ятки без смаку все ж щодня діють на мозок.
ІЗ ПРИЗЕМЛЕНИХ БАЖАНЬ, ТО БУЛО БИ НЕПОГАНО, ЩОБ ЦІНИ НА АВТІВКИ БУЛИ, ЯК В АМЕРИЦІ. Там джип коштує 8 тисяч доларів, а в нас якась дуже погана стара автівка коштує 8 тисяч доларів. Як так? Чому?
А ЗАГАЛОМ БАЖАЮ, АБИ КОЖЕН ЗАЙМАВСЯ ТИМ, ЩО В НЬОГО ВИХОДИТЬ НАЙКРАЩЕ. Від цього та від самоосвіти залежить задоволення від життя. Нині я вирішила трохи змінити сферу і розширити знання у галузі психології та соціології .
МАЙЖЕ 50 % ХАРАКТЕРУ КОЖНОГО З НАС СКАЛАДАЮТЬ ЛЮДИ, ЯКІ НАС ОТОЧУЮТЬ. Що ж стосується другої половинки, то, мабуть, вона ще не знайшла мене.
