Твердження про те, що журналістика – це творча професія, не може мати сумнівів чи заперечень. Якщо художники малюють картини, композитори пишуть музику, а поети – вірші, то журналіст одночасно причетний до всіх цих занять. Спілкуючись з митцями, мимоволі і сам вчишся без підпису автора впізнавати полотна, з перших нот здогадуватися, хто вийшов на сцену, а зі слів на папері пригадуєш письменника, який несміливо виступав на презентації першої книги.
Трапляється і так, що журналіст одночасно є митцем, чи митець журналістом. Визначити пріоритетність у такому разі важко. Як стверджує ведуча радіо «Житомирська хвиля» Наталя Кулініч, вона постійно шукає баланс між музикою і журналістикою.
Наталю Кулініч добре знають слухачі «Житомирської хвилі». Радіопрограми «Музичні шедеври», «Зустрічі в студії», «Крок за кроком», «Ваша пісня» вже неможливо уявити без її добре знайомого та улюбленого голосу. У Житомирі Наталю люблять ще й за мучний талант та віртуозну гру на скрипці. Вже сім років вона разом із викладачами Житомирського музичного училища ім. В.Косенка Зоєю Ковальчук та Оленою Ткачук виступаює у складі тріо «Аmabile» («Амабіле»). Колектив дарує незабутню музику, поєднуючи скрипку, віолончель та рояль.
Пропонуємо нашим читачам цього осіннього дня зігрітися теплом, щирістю, оптимізмом та музикою між рядками. Такий мегапозитивний мікс – в інтерв’ю з Наталею Кулініч.
– Наталю, як журналіст із досвідом, розкажіть будь ласка, чим особлива робота на радіо?
– Робота у радіоефірі, як вітаміни для організму: вона допомагає бути завжди «у формі», вивільняє прихований потенціал. Адже спілкуючись в прямому ефірі, маєш бути сконцентрованою і готовою до несподіваних поворотів. А ще вчишся бути завжди оптимістичною, це дуже допомагає у житті. З яким би настроєм не прокинулась, свідомо налаштовуєшся на позитив… і ось він уже невід’ємна частина тебе сьогоднішньої. І так – кожен день! Деколи запитують: як це – сидіти у невеликій порожній кімнаті перед мікрофоном, і говорити ніби сама із собою? Як відчути – слухає тебе хтось, чи ні? Багато людей зараз на твоїй хвилі, чи лише кілька чоловік? Звичайно, напевно знати це неможливо. Якщо це програма із дзвінками слухачів – все стає зрозумілішим, адже відгук людей на твою присутність в ефірі «матеріалізується».
– А якщо трапляються дзвінки не передбачені форматом програми?
– Тоді я говорю так, ніби веду бесіду із близькою і цікавою мені людиною. Вкладаю у свої слова передусім щирість, теплоту, ділюсь спостереженнями, досвідом, знаннями. І, повірте, коли в ефірі лунає дзвінок, і слухачка поважного віку каже, що сказане мною кілька років тому щодо оптимізму, змусило її не піддатись хворобі, – знаєш, що немає ні одного дня, коли ти марно працюєш. Навіть, якщо припустити, що в цей день тебе слухала одна людина!
– Ви постійно спілкуєтеся з творчими людьми. Хто з гостей студії Вам найбільше запам’ятався?
– До речі, спілкування із творчими людьми – це ще один професійний бонус. Свідомо не згадую політиків, адже події останніх років наочно показали те, що насправді вони можуть дати людям. Сказати можна будь-які слова, але якщо ти живеш і працюєш на інші «ідеали», у відриві від своїх промов і гасел, – для людей це очевидно й відчутно одразу. Саме тому часом нецікавими бувають і митці: ніби він і говорить красиві слова, але за ними не відчувається цільна натура, захоплена своєю справою чи життям взагалі. Чи ця людина уже стомилась від своєї професії, чи просто є «порожньою», байдужою до усього, або сконцентрованою лише на собі. Як на мене, слухати таких людей – даремно витрачати свій час. У зв’язку з цим люблю згадувати розумного одесита Михайла Жванецького, який сказав: «Жизнь коротка. И надо уметь. Надо уметь уходить с плохого фильма… Даже от посредственности уходить. Их много. Время дороже… Закон один: уходить, бросать, бежать, захлопывать или не открывать! Чтобы не отдать этому миг, назначенный для другого…». Це, «інше», в моїй роботі трапляється доволі часто. Ніби не чекаєш від якоїсь зустрічі чогось особливого – а вона дарує тобі стільки наснаги, ентузіазму, просто бажання жити і щось робити! Такими співрозмовниками для мене, зокрема, були наш земляк, житомирянин, поет-пісняр Вадим Крищенко, актор і художній керівник львівського театру ім.М.Заньковецької Федір Стригун, співаки Дмитро і Назарій Яремчуки, лідер «Океану Ельзи» Святослав Вакарчук, письменник Мирослав Дочинець… Гучних імен серед людей, з якими доводилось розмовляти у ефірі за понад 18 років роботи – чимало. Але звання «Народний артист» чи інші відзнаки ніколи не замінюють саму людину, її душу та інтелект. Вони або є, або – ні. Або ця зустріч тебе збагачує, робить іншим, розвиває, або вона була марною, не давши нічого ні тобі, ні тим, хто слухає радіо.
– Наталю, а чого більше у Вашій професії – музики чи журналістики?
– Журналістика забирає більше часу, а музика – більше сил. У журналістиці здобуваєш досвід, який потім полегшує роботу, а професія музиканта вимагає щоденною підтверджувати його наполегливою працею. Зустрівшись в ефірі із директором радіо «Промінь» Романом Колядою, і водночас піаністом-імпровізатором, я зрозуміла, що поєднання «музикант і журналіст», очевидно, не таке вже й рідкісне. Отримавши вищу музичну освіту, маючи за плечима 20 років занять гри на скрипці (адже музиці почала вчитись із 5 років) і працюючи викладачем музичної школи, я прийшла спробувати свої творчі сили на «Житомирську хвилю», яка саме в те літо готувалась вперше вийти в ефір. Команда радіо тільки формувалась і мене погодились «послухати». Сказали, що маю гарний тембр, хорошу українську мову (тоді цінувалась ще більше, ніж тепер), непоганий темп розмови.
– Поділіться, будь ласка, своїм рецептом успіху. Як професійному музиканту вдалося стати успішною радіоведучою?
– В один із перших і одразу прямих ефірів я опинилась перед мікрофоном. Можливо, саме навички поводження в ситуації, коли ти в центрі уваги,а музикант на сцені переживає саме такий стрес, і допомогли мені адаптуватись й швидко відчути смак нової справи. Команда, з якою ми створювали «Житомирську хвилю», була дуже завзятою, вимогливою, непосидючою. Напевне, саме тому Хвиля в короткий термін здобула величезну любов слухачів. Радіо за минулі роки, звичайно, змінювалось, як і його слухачі. Вже встигло вирости ціле покоління молодих людей, для яких Хвилька – це радіо їхніх батьків та родини. Та що казати – уже виросло ціле покоління музикантів-професіоналів, які абсолютно юними несміливо здобували свої перші успіхи на обласному конкурсі «Перша нота», який багато років проводила «Житомирська хвиля». З деякими переможцями і конкурсантами ми досі спілкуємось: хтось приносить на «ротацію» свої пісні чи інструментальні композиції, а інші просто заходять у гості. Ці хлопці і дівчата стали друзями, і ця дружба навіть зробила диво. Якось з одним із хлопців, в якого немає батьків, сталась біда, друзі повідомили нам і Бог допоміг, зібравши кошти разом із слухачами, врятувати його від страшної недуги.
– Тобто, окрім спілкування зі слухачами та задоволення їхніх духовних потреб, можна ще й реально допомагати людям?
– Взагалі, допомога – це одна із «гарячих» тем. Сьогодні у багатьох є потреба у допомозі: військові повертаються зі сходу скаліченими, хворіють діти… І, знаєте, вражає небайдужість людей. Коли звучать просто приголомшливі цифри необхідних для порятунку життя сум, і вони знаходяться! Хвиля об’єднує жителів Житомирщини, люди спільними зусиллями рятують людей. І той, хто одержав своєчасну допомогу, відразу ж може стати джерелом підтримки для іншого. Така естафета небайдужості і добра.
– Чи вистачає Вам часу на музику?
– Скрипка залишається тим другом, з яким я проводжу дуже багато часу. Щоб зрозуміти, що таке інструмент для музиканта, пригадаю, що після смерті легендарного скрипаля Ніколо Паганіні, його скрипку роботи майстра Гварнері дель Джезу назвали його «вдовою»! Щоб виходити з інструментом на сцену, потрібні багатогодинні заняття. І в цій божевільній справі 7 років тому я знайшла собі спільниць. Своє тріо ми назвали італійським музичним терміном «Аmabile» («Амабіле»), що можна перекласти як «З любов’ю». Ми з колегами жартуємо, що грати у жіночому тріо – важка чоловіча справа. Втім, сподіваємось і надалі з нею справлятись. Існує неймовірна кількість дуже цікавої музики, яку хочеться виконувати – від класичних творів до сучасних авторів, джазу, танго. Але яким би не був обраний нами жанр – це завжди музика доступна для сприйняття, яскрава і цікава. Цим керуємось, шукаючи твори для подальших виступів на сцені Житомирської обласної філармонії ім. С.Ріхтера. На цій легендарній сцені пройшов, до речі, і наш перший концерт. Він відбувся завдяки підтримці композитора і диригента Миколи Васяновича, якого називаємо «хрещеним батьком» нашого колективу.
– Наталю, розкажіть, будь ласка, нашим читачам, де найближчим часом можна буде почути ваше тріо «Аmabile»?
– 19 листопада ми разом із тріо народних інструментів «Болеро» виступатимемо в Черкасах. В академічному блоці Житомир представить «Аmabile», а в народному – «Болеро». Це відбуватиметься в рамках обміну між філармоніями. Мені цікаво приїхати в філармонію іншого міста та відчути цей зал, акустику, атмосферу.
– А де Вас найкраще сприймає публіка?
– Можливо, я нікого не здивую, але це місто Житомир. У нас є своя публіка. Ми вдячні людям, які приходять на наші виступи, бо вони віддають стільки енергетики та любові, що від цього хочеться працювати і йти далі.
