Бути мером міста, в якому проживає 66 тисяч людей, непросто. А обіймати цю посаду 18 років поспіль – справжній рекорд. Його встановив міський голова Коростеня Володимир Москаленко.
Володимир Васильович вважає себе вільною людиною, бо його обрала громада, а не призначили на посаду чиновники з високих кабінетів. Вже вп’яте він став мером древлянської столиці. За тривалий період керівництва Володимиру Москаленку вдалося змінити імідж Коростеня.
Місто, яке найбільше постраждало від наслідків Чорнобильської катастрофи, стало справжнім відкриттям для істориків та археологів і туристичною перлиною Житомирщини. Чого лише варті його пам’ятки, міжнародний фестиваль дерунів, всеукраїнське літературно-мистецьке свято «Просто на Покрову», міжнародний фестиваль авторської православної пісні «Утренняя заря».
Коростень неодноразово отримував визнання на всеукраїнському рівні як населений пункт з найкращого благоустрою. Окрім культурних проектів у місті розвивається й економіка. Його досвід приїздять вивчати делегації з різних куточків області та України.
Так вже історично склалося, що коростенці непоступливі й непрості за характером. З їхньою думкою потрібно рахуватися. Принциповий і Володимир Москаленко, але йому вдається знаходити спільну мову з громадою. Міський голова ні за що не піде проти волі містян. Володимир Васильович під час розмови неодноразово повторює: «Юридично я маю право йти наперекір людям, але морально – ні».
Володимир Москаленко вже наперед знає, про що можуть розпитувати журналісти. У День вишиванки мер у вишитій сорочці зустрічає гостей в своєму кабінеті і починає розмову: «Засоби масової інформації – це четверта влада. Якщо про нас публікують навіть і негативний матеріал, ми не ображаємося, бо це теж реклама. Зараз модною стала декомунізація і до нас постійно приїздять журналісти навіть із центральних телеканалів».
Володимир Москаленко значно випередив одне із запитань, яке нині цікавить багатьох. Відтак, спілкування з міським головою Коростеня довелося розпочинати саме із декомунізації, адже славне історією і традиціями місто не поспішає змінювати назви вулиць
– Володимире Васильовичу, як Коростень готується виконувати закон про декомунізацію?
– Питання не в тому, що ми не будемо виконувати закону. Ми абсолютно законослухняні громадяни. Моя позиція така, що закони, які приймаються, повинні об’єднувати людей. Натомість цей ухвалили на догоду одній частині суспільства, але явно проти іншої. Такий закон не враховує інтересів людей. Якщо коростенці воювали з князем Ігорем, княгинею Ольгою, монголо-татарами, німцями, росіянами, поляками, то чим хто нас може налякати і мене зокрема. Ми будемо законним способом відстоювати права своєї громади.
– Скільки вулиць та пам’ятників підлягають декомунізації в Коростені?
– Згідно із рекомендаціями Інституту національної пам’яті, під дію згаданого закону підпадають 66 вулиць і 15 пам’ятників. Підхід, чесно кажучи, незрозумілий. Наприклад, змінити назву вулиці Ватутіна, людини, яка визволяла Україну. Так само, як і Жуков, маршал перемоги, якого визнає весь світ, крім нашого Інституту пам‘яті. Погоджуюся, що потрібно змінити вулиці Леніна, Дзержинського, Мануїльського, Красіна. Ми ж не кажемо, що ці назви такими й залишаться. Суспільство йде вперед і з’являються інші герої, будуються нові вулиці. Треба рахуватися із діалектичним розвитком суспільства. Для порівняння наведу такий приклад. Ще на початку 1990-х років на Західній Україні перейменували вулиці на Бандери, Шухевича, Героїв УПА. Їм хтось заперечував? Ні, бо так вирішили громади і за це проголосували місцеві ради. Тобто, такі рішення повинні приймати люди на місцях. Хіба нам так добре стало жити, що в першу чергу варто думати про декомунізацію? Ми говоримо про демократію, а насправді думку народу ніхто не враховує.
– А Ви цікавилися думкою громади з цього приводу?
– Звичайно. Ми проводили опитування і мотиви у жителів Коростеня різні. У нас є Герой Небесної Сотні Сергій Кемський. На його честь пропонують перейменувати вулицю Красіна, на якій проживає 400 людей. Протягом двох вихідних днів ми провели там голосування, в якому взяло участь понад 200 коростенців. Результати приголомшливі, адже 98% людей проти. Це було ще до закону про декомунізацію. Після набуття ним чинності провели опитування жителів міста, яке довело, що 93,2% проти перейменування вулиць. Майже 90% – проти демонтажу пам’ятників. Як я, міський голова, маючи такі результати, можу піти проти громади? Такого морального права у мене немає.
– У людей сформувався стереотип, що міський голова – це господарник і людина з відповідною освітою. Володимир Москаленко за фахом філософ і політолог. Чи допомагають Вам знання із цих галузей керувати містом?
– Не забувайте, що я ще й залізничник. Моя біографія комсомольсько-партократична. Я був секретарем комсомолу, першим секретарем міського комітету компартії. Коли став безробітним, створив власну комерційно-виробничу фірму. У мене були кар’єри, цехи з каменеобробки, магазини. Вісім років пройшов через бізнес, а тому з великою повагою ставлюся до підприємців. Ми мобілізуємо на допомогу місту наших бізнесменів. У Коростені створена асоціація керівників, яка об’єднує 150 директорів. На її засіданнях ми разом вирішуємо, хто буде відповідальним за окрему ланку роботи по благоустрою. Щороку ми встановлюємо по 1-2 пам’ятники, не витрачаючи жодної копійки бюджетних коштів, бо допомагають підприємці. Звертаюся до них із проханням і ніхто не відмовляє. Так ми разом впорядкували парк Островського, де був найбільший смітник міста, центр, стадіон, міську лікарню, спортивні і дитячі майданчики.
– Чи є в міській раді більшість, на яку під час голосування Ви можете розраховувати?
– Я безпартійний і співпрацюю з усіма 7 партіями, які пройшли в міську раду. Всі рішення, які ми приймаємо, йдуть на користь місту. Я вже 18 років мер і в основі всієї моєї діяльності лежить патріотизм до міста Коростеня. Саме з патріотизму до села, селища, міста формується патріотизм до України.
– Поділіться, будь ласка, секретами успіху міського голови, який 18 років поспіль керує Коростенем.
– В основі всього лежить повага до людей і врахування їхньої думки. Можна бути розумним, але не можна бути розумнішим за всіх. Думки і побажання громади треба об’єднувати і приймати рішення, які відповідатимуть потребам людей. Переконаний, що влада має бути відкритою для всіх. Ще один із моїх принципів – це місцевий патріотизм. Поясню, що маю на увазі. Коли я прийшов на посаду міського голови, офіційно вважалося, що Коростень засновано у 945 році, коли княгиня Ольга спалила місто як столицю древлян. Але ж місто зі своєю історією було й до столиці. Я запросив археологів, які почали розкопки. Знайшли тисячолітні вироби із золота, які ми зараз не можемо відтворити. То хіба це не предмет гордості і патріотизму, що наші предки були такими розумними? Зрештою ми докопалися, що Коростень з’явився у 705 році. Коли я вперше йшов на посаду міського голови, у програмі задекларував, що ми зробимо Коростень кращим у Житомирській області, в Україні, у Європі, у світі. Знаєте, як люди це сприймали? Казали, що він багато наобіцяв, бо хоче бути мером. Але тоді, як ми стали кращими в області за економічними показниками і культурним розвитком, а в Україні – по благоустрою, люди трохи задумалися. Я розумію, що це буде з часом, а не конкретно через 10 чи 20 років. У будь-якому разі коростенці повинні мати орієнтир на те, що ми кращі.
– Справді, місто славиться історією та культурою, але й в економічному плані займає передові позиції. Поки в Житомирі готуються створювати індустріальний парк, Коростень став першим в Україні, де такий проект вдалося реалізувати. Розкажіть нашим читачам, що таке індустріальний парк.
– Я йшов на вибори з метою створення вільної економічної зони і домігся цього. Ми відкрили перший в Україні зразковий індустріальний парк, а зараз у державі їх 12. Це ділянка землі, до якої підведені всі комунікації – вода, тепло, електроенергія, телефонний зв’язок. Приходить інвестор і може одразу підключити все обладнання. Перший індустріальний парк з’явився в Коростені у 2008 році, а другий вже після офіційної реєстрації у 2014 році. «Коростенський завод МДФ» побудований саме на основі першого індустріального парку. Фахівці з Голландії та Чехії все нам розрахували і дали ідеальний варіант. Залізниця та автомобільні шляхи підходять до міста, до білоруського кордону 80 км, Польща поруч, до Києва по прекрасній дорозі 150 км – то як цим не скористатися. Другий індустріальний парк – це 42 га землі. У нас є керуюча компанія, яка зараз шукає інвесторів. Держава згідно закону має виділити 16 млн. грн. на підключення комунікацій, а ми лише 1 млн. 600 тис. грн. Зараз чекаємо на фінансування.
– Чим Ви, як міський голова, найбільше пишаєтеся в Коростені?
– Не заводами, не індустріальними парками, не фестивалями, а тим, що змогли змінити свідомість коростенців, особливо дітей. Ми повернули розуміння людей до того, що ми кращі, що ми патріоти, древляни, і мали щастя народитися саме в цьому місті. Наведу приклад, коли ми поставили пам’ятник древлянському князю Малу. 99% коростенців не знали, хто це такий. Зараз 1% не знає, а 99% – знають. Не всі підуть в бібліотеку, щоб прочитати про цього князя. Та навіть мало хто відкриє Інтернет. Саме тому ми й займаємося монументальним мистецтвом. Пересічна сім’я піде на прогулянку в парк, всі зупиняться біля пам’ятника, прочитають 1-2 речення і будуть знати, кому він встановлений. За останні роки встановлено пам’ятники, які розкривають історію міста Коростеня: пам’ятник князю Малу , оберегу міста «Покров Пресвятої Богородиці», пам’ятний знак на честь прийнятого у 1918 році малого герба УНР – тризуба, Київській Рівноапостольній княгині Ользі, єдиний в Україні пам’ятний знак Деруну, пам’ятник Магдебурзькому праву, пам’ятник малолітньому князю Володимиру – Хрестителю Русі та його матері – княжні Малуші, пам’ятник Добрині Нікитичу, новий пам’ятник Т.Шевченку, пам’ятник Володимиру Великому – Хрестителю Русі.
– Володимире Васильовичу, а які коростенці? Опишіть портрет жителів свого міста.
– Дуже непрості. Коли княгиня Ольга в 945 році спалила місто і знищила 5 тисяч чоловіків-захисників, то сказала, що столицю переносимо в Овруч. Княгиня мотивувала своє рішення тим, що коростенці жорсткі, войовничі, непоступливі, патріоти, а в Овручі інші люди. Наша ментальність з тих часів не змінилася. Але гостей і людей, які приїздять з добром, ми приймаємо гарно. З громадою потрібно радитися і почути її. Підтримка людей мене найбільше надихає на роботу.
