У першу неділю серпня всі, хто колись працював на залізниці або ж лишається й дотепер відданим колись надпрестижній професії локомотивника, вагонника, колійника та інших спеціалізацій, збираються аби відсвяткувати День залізничника “за старим календарем”. Бо ж в Україні з часів незабутнього Георгія Кірпи таке свято перенесено на листопад, натомість сьогоднішнє йменується Днем профспілок працівників залізничного транспорту.
Звісно, основний “вал” заохочень, грошових та інших премій залізничникам доцільніше чекати восени. Ну й нагадувань про перший пасажирський потяг, що колись прийшов до Львова з неблизького Відня. За часів СРСР “відлік часу” для всіх без винятку залізничників починався від дня запуску пасажирського руху залізницею між столицею царської Росії Санкт-Петербургом та Москвою.
Цьогоріч профспілкове свято відзначали млявіше, ніж планувалося ще кілька місяців тому. Й без того небагаті офіційні профспілки так і не дочекались звичних “презентів” від депутатів-мажоритарників ВР та найпотужніших парламентських партій. Перші ледь-ледь “приходять до тями” після виснажливої позачергової передвиборчої кампанії. А партії на кшталт ПР чи НДП (з фондів яких виділялися грубі гроші на залізничні свята) – то вже минувщина…
Автор цих рядків, поспілкувавшись із залізничниками Коростенського району, почув чимало скарг на затримки зарплат, на відсутність обіцяних до 4 серпня грошових премій тощо. Раніше, казали мої співрозмовники, нардепи бодай “підкидали” шкільні набори для учнів-першачків; подеколи коштів вистачало й для дітей залізничників більш старшого віку.
Заробітки на залізничному транспорті, за словами цих людей, спонукають найпрацьовитіших з них влаштовуватись у сусідніх країнах Євросоюзу. Бо там і зарплат на рівні 5-6 тисяч гривень не існує, і ставлення до кваліфікованих робітників у рази краще.
