Карантин в Україні триває вже другий місяць і до нього, як не дивно, а вже звикли. Особливо – люди на селі. По суті, село сьогодні опинилося у стані зразкової соціальної ізоляції, оскільки автобусне сполучення з міст і райцентрів до сіл остаточно завмерло і дістатися звідти до міста можна або ж на власному автомобілі (мотоциклі), або ж на конях чи велосипеді. Але така потреба виникає не так часто, як це було за умов автобусного сполучення. Та й пенсіонер у свої 70 чи 80 років велосипеда вже «не осідлає», а тому старше покоління селян опинилося в умовах карантину на цілковитому «приколі». Раз на тиждень фактично до кожного села Житомирщини приїздить «машинка», яка торгує продовольчими товарами, а все інше у селянських господарствах є своє. А про новини у розділі «карантин та коронавірус» у селах згадують надвечір, коли включається «ящик», у якому й демонструються всілякі новини та шоу-програми. У селі досить жваво обговорюють «Право на владу» і «Свободу слова» із Савіком Шустером дивляться регулярно, але віри до влади, до політиків, яких показуть у «ящику», селяни не мають. Карантин сприймають як тимчасове явище, яке можна перечекати і перетерпіти. Головне, чого чекає народ у селі – відновлення автобусного сполучення , коли з’явиться можливість поїхати до міста « до лікаря». Сільська медицина нині переживає чи не найгірші часи упродовж останнього століття. Медпункти (офіційно їх називають ФАПи) працюють суто символічно, оскільки медсестри та фельшери, які там працюють, обслуговують по 3 – 4, а то й 5 сіл. Медичний транспорт на селі також старий і випробуваний. Це – велосипед. Сімейний лікар на селі в умовах карантину – це блеф, міраж, ілюзорне і суто символічне явище. Адже до нього, до сімейного лікаря, треба чимось дістатися. Автобусного сполучення , яке з’єднує центри ОТГ із найвіддаленішими селами, не було навіть до оголошення карантину. А сьогодні – й подавно!
Але, попри всі заборони і обмеження, селяни намагаються виходити із ситуації самотужки. В принципі, кожен розраховує лише сам на себе. Садиба, домашнє господарство, землеробська пора, яка не так давно стартувала у селі, займають у селянській родині майже увесь світловий день. Ну, а ввечері – телевізор і назавтра – все спочатку. Грошове забезпечення селян здійснює держава у вигляді пенсії, яку сьогодні виплачують більш-менш регулярно і систематично. Пенсії чекають приблизно 70% сільських мешканців, а все інше населення села вважається працездатним, або ж ходить поки що до школи.
Весною у селі – розпал сільськогосподарського сезону. Землі у селян сьогодні не бракує і стосується це найпершим чином північних районів Житомирщини.
Адже у кожному селі є чимало (по десятку, а то й по два) будинків і садиб із чималими земельними ділянками, господарі яких, або ж померли від старості, або ж – поїхали до дітей у міста доживати свої останні роки. Отож, покинуті земельні ділянки, хтось обов’язково доглядає, або, як кажуть у селах – «пользує».
Звісно, навесні, коли поля треба засаджувати і засівати, у селі не вистачає робочих рук. Воно й не дивно, до коней і міні-тракторів, якими тепер оснащене селянське підсобне господарство, потрібні ще й руки. Тому кожен чоловік працездатного віку у селі – на особливому обліку. Що допомагає і водночас – заважає селянам, так це пиятика. Горілка й досі залишається ледь не обов’язковим атрибутом у процесі розрахунків за допомогу, або у ході «заробітку» під час весняного сезону. У надвечірню пору у селі часто можна почути розхожу і поширену фразу про те, що сьогодні «обробив три городи і випив літру горілки». Звісно, у такому ритмі життя люди забувають і про карантин , і про коронавірус. Щоправда у кожного сільського жителя є маска, яку люди одягають, йдучи купувати хліб і до хліба у місцевому магазині чи з «машинки» приватного підприємця. Там же, під час процесу закупівлі продуктів відбувається обговорення найважливіших новин життя села, району, області і всієї держави. Влада ( сільські голови та невеликий апарат ще із колишніх сільрад) у селах практично непомітна, люди, як правило, покладаються на власні сили і головні проблеми життя та побуту вирішують самотужки.
Як не важко це визнавати, але навіть неозброєним оком помітно, що село занепадає, а якщо точніше – воно вимирає. Відсутність школи, пошти, фельшерського пункту фактично автоматично відносить село до статусу депресивних і занепалих територій. До розряду «сільської глибинки» сьогодні потрапляють більшість сіл, розташованих вже за 12-15 кілометрів від міста чи райцентру. А це автоматично означає, що у такого села немає перспективи. Головна причина такої безперспективності і фактично приреченості села є відсутність роботи. Ні колгоспів, ні агрофірм чи потужних сільськогосподарських підприємств хоча б із двома-трьома десятками працівників у селах житомирського Полісся сьогодні немає. Якщо є яка робота, то, це, як правило, пилорама чи «поташня» із випалювання деревного вугілля. Хоча у селі люди добре розуміють, що і лісу для пиломатеріалів вже немає, і вугілля, яке «випалють» місцеві лісоруби, добувається із суцільними порушеннями , або ж і взагалі – у підпільному режимі. Так, що коронавірус, яким би страшним чи могутнім він не здавався, для поліського села не такий вже й страшний. У селі є інший вірус і, як не дивно це визнавати, але він куди страшніший для села і селян. І також – поки що непереборний.
