У Новограді-Волинському у письменниці, медпрацівниці Яничари Демчук діагностували Covid-19.
Про це повідомив житомирський письменник Олег Антонюк.
“Дорогі друзі! Моєму близькому другу, медпрацівнику та поетці зі старовинного міста Звягіль, що на Житомирщині, ЯНІ ДЕМЧУК, діагностували триклятий Covid-19“, – зазначив Антонюк.
Підбірка з віршів письменниці
* * *
– Пане лікарю, слабну. Напевне, мігрень:
то заснути – катма, то у скронях затісно…
– Це лікується. Щастя Вам тричі на день.
Передоз – не шкідливий, а вельми корисний.
– Пане лікарю, очі… Напевне, це – тиск:
то суцільний туман, то докучлива мрячка.
– Призначаю сльози Вам щасливої блиск,
– Щось інакше?
– Інакше не діє, пробачте.
– Пане лікарю, вуха печуть від новин,
що чатують ускрізь, наче круки горласті.
І замислився лікар
– Є метод один.
Наслухайте частіше мелодію щастя.
– Пане лікарю, звідкись тремтіння в руках.
То симптоми Альцгеймера, дивна напасть ця?
– Нас не час відбирає, нас знищує страх.
Порятунок від нього – лиш дотики щастя.
– Пане лікарю, ще одну річ підкажіть,
(Ви, здається, провидець, Ваш погляд – безодня…)
Скільки лік цей приймати?
– Приймайте завжди.
Та приходьте по нього щоразу сьогодні.
* * *
Проведи мене в серпень, крізь примхи весни проведи
По знайомій дорозі, де плине узліссям гірчиця.
На тонку соломинку натомлено нижуться дні
І лягають разками бурштинові крихти живиці.
Не побачиш на мапі життя полустанків розлук, –
Приховаю в долонях краплини вологої солі,
Але сплетення душ не сховати. І сплетення рук
Викриває нас вкотре, даруючи щастям та болем.
Надвечір\’я зіжне над рікою блакитний полин,
Ніч скупається в ньому, вбираючи силу живущу
Проведи мене в серпень крізь арки достиглих ожин,
У купіль того літа пречисту, духмяну, цілющу.
Марна річ зарікатися ревно суми та тюрми,
І взаємності теж. Нам обом це відомо. Одначе
проведи мене в літо, туди, де були ми дітьми –
Хочу чути іще твого подиху струмінь гарячий.
Проминула зима. Дикі гуси спішать до води.
Гоїть юнь ярини почорніле від опіків поле.
Проведи мене в серпень, де просто, де поруч є ти,
І розкрилений простір. І синь. І ні тіні довкола…
* * *
Пригорни мене, милий! Льоди намерзають у ринві,
дзенькіт крапель замовк, обірвалася пісня води.
Ой, непросто тепер розтопити окрушини зимні –
Сон – травою зійти…
Пригорни… У вікні молодик – світла усмішка Бога.
Так фатально чекаю допоки злагодять мости,
щоб на грудях твоїх, спалахнувши від доторку твого
Сон-травою зійти…
Пригорни, не впусти, не штовхни! Хай не строчить
злих думок самота. Цю навалу жаскої орди
віджени від воріт: в березіль серед ночі
Сон-травою зійди…
Пригорни мене, зваб, розтривож! Як нестерпно весною
химородить печаль! Скільки ще хугавиці мести?!
Перейди за межу, поведи по росі за собою
Сон-травою зійди…
Пригорни мене, милий! На хвилю б вловити під серцем
легіт подиху твого, оті золоті–золоті
не ховати слова, проростати пухнастим стебельцем
крізь зап\’ястя твої, –
Сон-травою зійти…
* * *
Весняна мжичка, стомлений капіж,
у шибці сон – задумливий байкарик.
Безсоньку мій, ти нині теж не спиш,
рахуєш та стриножуєш отари.
Бредуть неквапом вівці за межу –
Їм ліку несть, ті – кітні, ті – ягниці,
ходи до рук, мій Смутку, вколишу
у смушевім кожушку чередниці.
Рахманно сутеніє сивий плай,
відкасник-місяць пророста зі сходу,
тяжіють вії, – стишся, засинай!
…а вівці йдуть, а ніч не має броду.
Припинимо удосвіта ціпком
оту, малу, у лоскітні стокротки,
і бризнуть дійки теплим молоком
дрімотним, нерозбавленим, солодким.
Куштуй і засинай, моє ярча.
моква мине, мине утома –пройда,
а місяць зашарівся, як хлопча
і наслухає в шпарку:
“…гойда,
гойда…”
* * *
Розсоталося криги старезне лудіння,
На причинну сороку із сорок морок,
Видивляюся весну – коротшають тіні,
хоч вона, за звичаєм, не завжди у строк…
Розвидняється скоро. Де вранішня смужка
сподіванням освітиться – зникне мара,
над цурпалками трини тендітна бриндушка
золотаве горнятко здіймає: пора!
До лиця оксамитовим вербам сережки,
розправляючи вуса – усе неспроста,
лементує котисько: “Нарешті! Нарешті!”
наче хто прищемив йому кінчик хвоста.
Я таки не зуміла повірити в зиму,
ні в морзянку чуток, ні в глумливу сльоту,
по тривалій облозі збуваючись схими,
світ, мов Лазар воскреслий звільняється з пут.
То весна порядкує довкіл самотужки,
і навряд, чи питатиме ради у двох,
як від серця до серця,
від вушка до вушка
…бо життя, бо птахи
…бо стужилися,
бо…
автор віршів: Домініка Дем, місто Новоград-Волинський
