Жителька Сум Ірина Галета в соцмережі опублікувала зворушливо розповідь про рідне село, яке поступово вимирає та пустіє…
Продовжує пустіти моя малесенька вулиця. Уже сміло можна бігати голяком посеред білого дня, ніхто тебе не побачить, і «дурку» не викличе.
“… Мінус сусідка баба Галя. Коли взимку померла сусідка баба Таська, то баба Галя жалілась своїм родичам, чого та смерть і досі не забирає її. Ось прийшла. Забрала. Ніхто ще звідси живим не вибрався. Как удар молотка, наша жизнь коротка…
кий баба носила за собою на город, сідала і щупала бур\’янець. А я все ніяк не звикну, що не кричить телевізор у моєї глухої баби на всю вулицю, і що не ходить вже до мене мірять «давлєння», бо «шось голова не варе і ноги не слухаються»… А у вас, бабо, зараз абрикоси цвітуть. Ви бачите? Якраз ті, що ви просили не спилювать. Перший раз без вас цвітуть… І алича ваша біля колодязя квітне. А двір увесь кульбабками поріс. Жовтими, як сонце. Я їх курям збираю. Можна?
… А баба Галя була невеличкою вправною бабцею. Ще недавно, кільканадцять років тому, підняньчувала мого Вадіка, разом з іншими вуличними бабуськами. Він зовсім маленький сидів між ними на лавочці, весело теліпав ноженятами, і завзято щось їм щебетав, а вони сміялися з його по-дитячому серйозних висловів, і лузали йому з насіння кашки. Потім з двору виходив покійний дід Василь, і грізно щось гримав на бабу Галю, вона слухняно підводилася і йшла робити те, що казав дід. Бо сперечатися з ним було лише марною тратою часу, він тільки ще дужче сердився.
Вони любили першими за всіх посадити картоплю, раніше за всіх прокинутися і сапати на городі, любили раніше впоратись по господарству й посидіти на лавці, голосно обговорюючи домашні справи.
– Шо, Ірко, город пополола? – питає дід, щойно мене забачить..
Ой, діду…а то ви не знаєте, що в мене ще й кіт не качався…хіба ж я можу так як ви – з першими півнями…
– Ірко, пасіть курей! Перегребли мені всі буряки! Ось іди я тобі покажу!
Ой ні, якщо вже мені йти, то краще відразу в двір, бо почнеться дідова «лекція», а я раптом щось бевкну невпопад. Тож треба тікати від гріха подалі… Таким був дід. Та ви його знали.
Останні роки баба Галя на вулицю не виходила, зате ще няньчила в хаті правнучат. Померла тихенько, раз – і все…
Тепер уже, мабуть, сидять там мої сусідоньки у Бозі на лавочці, слухають пташок: баба Таська знову гарно чує, баба Галя знову вміє ходити, у тьоті Люби вже нічого не болить… А дід… Наш дід Василь стоїть біля них, і, як у старі добрі часи, навчає їх життю.
І дивляться на нас зверху. І привіти, напевно, передають. Тільки ми не чуємо. Де вже нам. Ми тут і один одного через раз чуємо…”, – написала жінка.
