Українська борчиня, яка виступає нині під прапором Азербайджану, шкодує, що на батьківщині, представницю якої вона перемогла на шляху до фіналу, їй не знайшлося місця.
І хоча у фіналі програла японці, навіть за срібну нагороду Марія Стаднік заробила у чотири рази більше, аніж отримають українські олімпійські чемпіони.
– Українські олімпійці полишали Лондон майже одразу після участі у своєму виді програми. Ви ж чомусь затрималися у британській столиці аж до закриття Ігор…
– Азербайджанська олімпійська делегація разом прибула до Лондона і разом звідси відбуває. Тому після свого виступу я змогла залишитися на Олімпіаді. Лондоном не прогулююсь, бо взимку брала участь у турнірі й обійшла майже всі визначні місця. Вільний час проводила в Олімпійському парку, а ще відвідувала змагання з боротьби в інших вагових категоріях.
– Завойовану медаль носите із собою?
– Натякаєте на інцидент, який стався у Львові? Торік тут обікрали нашу квартиру. Поцупили не лише цінні речі, але й дві нагороди пекінської Олімпіади: срібну чоловіка і бронзову мою. (чоловік Марії – Андрій Стаднік став тоді срібним призером у складі збірної України). Але якось пережила цю втрату.
Насправді ж не буду я постійно носити із собою нагороду. От нині залишила її в кімнаті. Мені не лячно, коли поцуплять медаль. Звання ж призера все одно залишиться.
– У півфіналі лондонської Олімпіади ви побороли Ірину Мерлені. Знали всі її козирі?
– Так. я дуже добре знаю можливості Ірини. Виграла заслужено, бо була краще підготовлена. Особливо фізично. Перемогла також і завдяки наполегливості.
– Коли ви змагалися у фіналі, Ірина Мерлені вболівала за вашу суперницю з Японії. Вона цього не приховувала… Як ви це сприйняли?
– Це її право. Не буду я засуджувати Мерлені за те, що вона не мене підтримувала. Мені байдуже. Головне, що мене підтримували рідні, близькі люди.
– За “срібло” у Лондоні азербайджанці заплатять вам 500 тисяч доларів. Це вчетверо більше, аніж гонорари українських олімпійських чемпіонів.
– Ці гроші ніяк на мене не вплинуть. Коли я стала бронзовою призеркою Ігор у Пекіні, також отримала непогані гонорари. Вони не зупинили моє кар\’єрне зростання. Була “бронза”, тепер – “срібло”. Слід працювати далі, аби виграти олімпійське “золото”.
– Чи не картаєте себе за те, що недотиснули у фіналі? Адже за “золото\’\’ в Азербайджані платять цілий мільйон!
– Ні, картаю себе лише за те, що не використала шансу стати олімпійською чемпіонкою. А коли виходжу на татамі, то про гроші не думаю. І не розмір гонорарів вплинув на те, що я виступаю за Азербайджан. Я просто виявилась непотрібною Україні.
– Ви б засвітилися з азербайджанським прапором, якби посіли перше місце на Олімпіаді?
– Так, я пробіглася б із прапором країни, кольори якої захищаю. Азербайджанці слушної миті подали мені руку допомоги, тоді українці не були зацікавлені в моїх послугах. Але не могла ж я зав\’язати зі спортом. Дуже люблю боротьбу.
Так, я в Україні виросла, тут тренуюся немало днів у році. Але найбільше часу все ж перебуваю у складі збірної Азербайджану. Азербайджанці прийняли мене у складний час, і я їм за це вдячна.
