До 11 років я ходила. Потім зламала ногу, наклали гіпс і мої м\’язи ослабли. Стати вже не могла. Лікарі пояснювали, що це могло спричинити невдале щеплення в дитинстві.
Коли сама залишаюся на вулиці у візку, можу впасти, бо кругом самі вибоїни. Дякувати Богу, маю багато друзів. Дзвоню комусь, завжди прийдуть і допоможуть.
По місту їжджу 4-колісним скутером. Щоправда, його найбільша швидкість 15 кілометрів на годину і заряджати треба від електромережі. Їжджу недалеко, бо гублюся в Житомирі, хоч живу тут із дитинства.
Те, що в мене така проблема, мабуть, так і мало статися. Мама каже, якби склалося по-іншому, і я була би здоровою, то вона б мене вдома взагалі не бачила. Така в мене непосидюча вдача.
Шопінг – моя слабкість. Коли закінчується робочий день і на вулиці гарна погода, то можу по магазинах ходити щодня. Обираю їх за доступністю. Тобто не там, де дорого чи дешево, а куди можу заїхати. Це трапляється не всюди. Кілька років тому Юрій Павленко, будучи житомирським губернатором, спробував заїхати в інвалідному візку до приміщення адміністрації пандусом, який там встановили. Павленко – абсолютно здоровий, але йому це не вдалося.
Це зараз такі, як я, можуть не комплексувати, виїжджаючи у місто. А от коли тільки сіла у візок, ми з подругою якось вийшли на прогулянку. Після цього вона сказала: “Галю, мені соромно з тобою з\’являтися на людях. На нас тицяють пальцями”. Я тоді страшенно замкнулася в собі і майже рік ні з ким не спілкувалася.
До університету вдалося вступити на бюджетне місце. Таких було 10. У приймальній комісії запитали: “Ви розумієте, що навчання у нас платне?” Тобто вони не сподівалися, що я, живучи в інвалідному візку, зможу скласти іспити так, щоб потрапити в десятку.
Коли сіла у візок, познайомилася з Нелею Ковалюк (голова громадської організації Житомира “Молодь. Жінка. Сім\’я”. – “Країна”). Вона навчила мене по-іншому бачити світ. Якщо до цього я могла замкнутися від будь-якого косого погляду, то, коли зараз виїжджаємо у місто і хтось на нас дивиться, Неля каже: “Правильно, нехай бачать – красуня поїхала”.
Усе що завгодно, тільки не жалість. Я взагалі не вважаю це доброю людською рисою.
Соромно під час навчання було один раз – на екзамені із зарубіжної літератури. Мені випало розповідати про роман Льва Толстого “Анна Кареніна”. Дуже відомий твір, але я не встигла прочитати його до кінця. Викладачка запитала, як загинула головна героїня. Я чула, що вона наклала на себе руки, і відповіла, що отруїлася або повісилася. Хтось підказав, що вона кинулася під потяг. Викладачка поставила мені залік і сказала, що робить це за умови, якщо я прочитаю весь роман. Прочитала.
У магістратуру не вступила. Коли треба було здавати документи, мені саме випала путівка в санаторій. У нас вони сплановані заздалегідь, і це не просто відпочинок, а лікування. Я пояснила, що документи здасть моя мама, а на екзамени приїду. Декан сказала, що мені важливіші курорт і розваги.
Не змогла працювати викладачем. У мене було кілька учнів, які приходили додому. От скривляться жалісливо, мовляв, ну, не зробив я домашнє завдання. А в мене не виходило поводитися з ними суворіше.
На конкурсі в Донецьку мені поталанило з партнером. Усі хлопці були з Вищого училища культури, вони ніколи безпосередньо не стикалися з візочниками. Тобто могли відпрацювати програму й далі йти тусити зі своїми дівчатами. Але мій партнер Міша не відходив ні на хвилину, грів мені руки, бо там було дуже холодно.
Виграла грант на навчання в донецькому університеті, але навіть не подивилася, на яку спеціальність. Мені байдуже, аби тільки вчитися. Постійно дорікаю братові, бо він живе якось без інтересу. Кажу, ти навіть не уявляєш, які в тебе можливості!
У стосунках ніколи не вибачаю зраду. Ну, як не вибачаю, завжди треба давати другий шанс. От недавно зі мною таке сталося. Я дала другий шанс, подивимося, чим закінчиться. Третього вже не буде.
Кілька років тому зробила пірсинг на язику. З ним цілуватися прикольно.
